що це знов за розмови такі?! – прорипів Микита, тим не менш, намагаючись стриматися. – Якщо я навіть відмотав певний строк самі знаєте де, це ще ні про що не свідчить.
– Свідчить, синку, ой свідчить…
– Мамалушо!..
– Ти ж збирався підірвати цю бомбу твою… сказати навіть лячно!..
– Чому?!
– Ну гаразд, гаразд!.. У мавзолеї самого товариша Леніна посеред Москви збирався тую бомбу підірвати. Отож я тепер побоююсь, що зробиш зле мені, твоїй матусі…
– Мамалушо! Ну скажи, при чім тут одне до іншого?!
– Ну-у-у, як це при чім… – літня жінка розгублено розвела руками. – Якщо ти товариша Леніна не пожалів, то й рідну матір, яка-а-а…
Й замовкла розгублено, нібито подавившись словами.
– Ленін – це бридкий тип, злочинець. А ти – моя мама, – спробував заперечити він. Однак це, здавалося б, тверезе міркування не справило на літню жінку жодного враження.
– Знаєш що, Мамалушо… Давай кінчати цей цирк на дроті.
Тепер Микита спробував надати своєму голосу прокурорської суворості. Це нарешті подіяло. Лікерія Марківна приречено зітхнула, мовивши:
– Ну гаразд, пішли. Зараз сам подивишся.
А коли вони підійшли до розсунутого складаного столу, додала:
– Ось, поглянь на це… Я тут прибратися вирішила і знайшла.
Це був старовинний обідній стіл, важкий і дебелий, виготовлений, мабуть, ще за царя Гороха. Його стільниця складалася з двох великих розсувних половинок, між якими можна було вставити додаткову секцію, яка в свою чергу складалася з двох менших половинок. Микита побачив розсунуту стільницю, на схованих раніше під нею половинках додаткової секції був розкладений чистенький кухонний рушничок, а на ньому – дві стопки купюр номіналом по 50 і 100 карбованців. Від такого видовища потемніло в очах, він похитнувся і, щоб не впасти, був змушений спертися об одну з половинок стільниці. Тоді почув мамин голос, що насилу пробивався крізь товстелезну, хоча й невидиму ватяну стіну:
– Уяви собі, тут п’ятнадцять «соток» і двадцять «п’ятдесяток». Дві з половиною тисячі… Я й забула за них зовсім. Щойно «Павлівську реформу»[1] оголосили – весь дім догори дриґом перевернула, але так і не знайшла! Думала, що випадково загубила… А вони тут лежали. А я й забула зовсім.
– Це-е-е… Це що за гроші? – спитав вкрай розгублений Микита, тільки аби щось спитати.
– Та то я про всяк випадок приготувала. Або мені на смерть… Або тобі, синочку, на весілля. Бо колись ти ж таки надумаєш оженитися?..
«Оженитися? Пхе!.. Тільки цього мені зараз бракувало», – підібгавши губи, з гіркотою подумав він. І знов почув мамин голос:
– То ти не сваритимеш мене, синочку?
– Сварити?! Тебе?.. Ще чого надумала.
– Ой, дякую тобі!.. А як гадаєш, як тепер із цими грішми вчинити?
– З грішми?! Ти називаєш це ГРІШМИ?!
– А як же їх ще назвати…
– ПАПІРЦЯМИ
Радянська конфіскаційна грошова реформа, що полягала у терміновому вилученні з обігу 50- і 100-карбованцевих купюр зразка 1961 року. Дістала народну назву на честь ініціатора – міністра фінансів СРСР Валентина Павлова. Президент СРСР Михайло Горбачов підписав Указ про початок реформи ввечері 22 січня 1991 року. Термін обміну був дуже стислим – 23–25.01.1991 (з середи по п’ятницю), норма обміну на купюри зразка 1991 року обмежувалася сумою до 1000 крб. на людину, можливість обміну більших сум розглядали спецкомісії до кінця березня 1991 року. Сума готівковки, доступна для зняття в Ощадному банку СРСР, не перевищувала 500 крб на місяць на вкладника (з відміткою в паспорті).
