style="font-size:15px;"> – Але й буде вам розрада, моя зозулько. – Параска підвелась і ногою відсунула мурка. – А за вашу книгу не переживайте. І за землі ваші. Без вас нічого не станеться.
– Параско, простеж за Зизанієм.
– Добре, простежу. А це вам на дорогу. – Жінка дістала два цупких крихітних мішечки, перемотаних різнокольоровими нитками.
– Ось у цьому, з зеленою ниткою, – якщо вам треба буде когось навернути на свій бік. – Корецька вражена дивилась на стару. – А з червоною ниткою – для того, кого треба буде затримати біля себе та розпалити в його душі велику пристрасть і похоть.
– Параско, ти що таке кажеш? Щоб я?
Стара зареготала.
– Моя пані, ви їдете до королівського двору. Причому сама. Якщо вам не знадобиться парасчине зілля, просто викиньте його. Але візьміть із собою, – стара всунула в руки Корецькій мішечки. – Ідіть. Вже світає.
Княгиня кинулась до світлиці, запопадливо сховавши мішечки в кишені. Увірвавшись до опочивальні тремтячими руками вона схопилась за крісло. Невідоме передчуття змушувало її нервувати. І чи не вперше княгиня засумнівалась, чи вірно все робить.
Замок став прокидатись. Зашурхотіло, загомоніло все довкола. Анна почула самійлів голос і зраділа. Наказала служкам одягати себе у дорожню сукню із теплої вовни. Самійло і Михайло Вишневецький снідали поспіхом. Анна, сидячи за столом, не торкалась страв – вона дивилась на схудле і загоріле обличчя сина. «Як він змужнів. Красивий, розумний, сміливий. Він став би гідним правителем, кращим з усіх, що коли-небудь були».
– Мамо, що ви так поглядом свердлите? – роздратовано мовив Самійло, якому не по собі було від материнської уваги. Що ж подумає про нього побратим?
– Милуюся, синку. І не знаю, коли тобою намилуюся вдосталь.
Від цих слів Корецької чоловіка пересмикнуло, він схопився з місця:
– Нам вже час. Треба якнайшвидше дістатись Лубен, – зачепив пильним поглядом Михайла Вишневецького, який все ще ласував ковбасою. Побратим зітхнув, відставив таріль і також підвівся.
Чоловіки від’їжджали поспіхом. Самійло обійняв матір, в якої боляче защемило під серцем.
– Ви ж ніколи не плачете, так, мамо?
– Так сину, ніколи. Хай тебе Господь збереже і поверне додому цілим.
Жінка благословила статечного чоловіка у легкому сірому вбранні при шаблі та з самопалом за спиною, і не скажеш, що перед нею – представник князівського роду.
– Мамо, я повернусь.
Князь скочив на коня, брама відчинилась і загін рушив уперед. Матір майнула на стіну і довго вдивлялась у вершників, що за собою лишали стовп куряви. Скільки століть ось так жінки проводжають своїх синів, у скількох з них болить серце і розривається на міріади часточок? У всіх. І кожна змахує сльозу, і не одну – так і княгиня Корецька розридалась, вдивляючись у цяточку на обрії, в яку перетворився численний загін.
Наплакавшись, Анна поволі зійшла за стіни
