історії, який служив у ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книжки «Монітор «Смоленськ» (Krakow) три долі».
Літковець Юрій Сергійович – військовослужбовець, водолазний спеціаліст, інструктор парашутно-десантної підготовки, учасник Російсько-української війни, лицар ордена Богдана Хмельницького II та III ступеня, кавалер ордена «За мужність» III ступеня.
Нагадую, «усі герої вигадані. Особливо ті, що мають однакові імена й прізвища з відомими громадянами СРСР. Однопрізвищники й однойменні. І таке буває. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйозність цієї книжки унеможливлює подібне блюзнірство»[1].
Є таке старе муві «Три ліщини для Попелюшки», котре нашим батькам здавалося закордонним, а я в ньому вбачаю певне чистилище: дія відбувається десь там, поміж совком і закордоном. В Чехословаччині й НДР. За кордоном. За тією, куди звичайна радянська людина і носа не висуне. Та Попелюшка чимось незримо нагадує безстрашну дівчинку з «Тигроловів» Багряного, котра також творила свою долю. Звершувала. Вершила, не вагаючись. Тож, я до того веду, шановні, що, звісно, принци вирішують. Тендітні, красиві, мужні і хоробрі «проліски» і «едельвейси»… І від них почасти майже все залежить. Почасти…
Війна і кохання
«Тільки смерть може вберегти від невиконання бойового завдання»
Розділ перший
Син шамана
За останній місяць він розбив вдома увесь посуд. Щоразу це траплялось абсолютно випадково, однак, після останньої попільнички, котра ще залишалась в оселі і використовувалась як мисочка для котячого молока, він зрозумів: повинно розбитися все, що має розбитися.
Все старе, все, що вже віджило і стало таким непотрібним… Зміни. Коло замикалось невпинно, і так триватиме завжди.
Йому було стільки літ, що навіть білки, навіть руді пронирливі білки…! І ті боялися згадувати його вік. Він став ним, тим іншим, котрий нещодавно полишив це життя, і навіть подобою тепер нагадував попереднього Шамана. Він страждав, відверто нудився від того, що має залишитись, однак то було невідворотно. Бо така домовленість з шаманом існувала між ними з Шаманом від самого початку. Від самого початку. Він не міг просто так взяти і поїхати.
Син вмовляв, звісно, хоча мляво. Не тому, що цього не хотів всіма фібрами своєї душі. Скоріше був вже дорослим, занадто дорослим, аби піддатись почуттям і егоїстично вимагати, що б не сталося зробити саме так, як хоче саме він.
Залишалося жити. Власне, Іван Краузович знав, що життя не обмежується лише їхніми з Леонідом бажаннями. Є ще обов’язок і честь. Є спадковість передачі знань. І це ні за які гроші не купити.
Возз’єднання нового шамана, себто сімдесятисемирічного колишнього зека, а до того – професора київського університету, і його сина – сорока двох річного начальника цеху реактивних двигунів для зенітних ракет Дніпропетровського заводу (ОКБ-586) і колишнього капітан-лейтенанта, командира бронекатеру Пінської військової флотилії відбулося відразу після закінчення концерту Наталії Кончаловської в Новосибірському Академмістечку.
Леонід Іванович кинувся до бородатого діда без віку, в котрому впізнав свого батька. А новий шаман, котрий колись давно, до сибірського заслання та ініціації був таки його батьком і носив ім’я Іван Краузович, зумів щось віднайти всередині себе і з усмішкою, котра була помножена в тисячу разів на сльози радості, відповів йому навзаєм палкими обіймами.
– Батьку..! Іване, Іване Краузовичу…! – гарячково шепотів Леонід Іванович, котрому враз стало зовсім мало літ, і ніби не було поміж ними розставання, не було війни і того всього мракобісся по тому…
– Іван Краузович? – повторив пошепки старий беззубий бородань. – Льоньо, я вже давно не Іван Краузович…
– Та як? Ви що, все забули? – зі здивуванням вимовив Леонід.
– Я все відпустив, Льоньо…
– А як же мама, батьку? Ви пам’ятаєте маму? Та що ви таке кажете? – не здавався Леонід, поправляючи на переніссі окуляри руками, що тряслись. – Ви ж взнаєте мене?.. Що трапилось з вами?..
– Я став іншим, – видихнув Шаман. – Хочеш трав’яної настоянки, синку? Підемо, підемо звідси… Я поясню.
– Батьку… – ще раз з розпачем вимовив Льоня, що перебував у шоці.
Новий шаман тоді, себто Іван, Іван Краузович, який наразі носив нове ім’я після ініціації в Знання, однак те не називав нікому, і лише летяги звичайні, та й ті лише подумки, могли його цим таємним ім’ям називати, поплескав сина по плечу і легенько підштовхнув чоловіка до виходу з залюдненої зали. А білки за вікном Будинку вчених Новосибірського Академмістечка лише зацокали кедровими горішками, сидячи на гілці прадавнього дерева.
Зміни.
Г. Горицька. Життя в рожевому.
