мені, синку. Мені шкода, що мене не було поруч з тобою так довго… Але ти завжди був в моїх думках.
– Я знаю, батьку…
– Ось, тримай настоянку. Вона тебе підбадьорить, і не варто ні за чим в цьому житті сумувати, просто повір мені.
– Ти занадто часто просиш просто тобі повірити, тату, – сумно усміхнувся Леонід.
– Це тому що деяку інформацію треба просто приймати. Беззастережно, як схід сонця або зорі на нічному небосхилі. Як дощ і вранішню росу. Бо вони просто є. Існують.
– Взагалі-то, і рух світил на небі, і щорічні опади вже давно вивчені людством. Себто ми точно знаємо, чому вони відбуваються.
– Ні, синку… Вони просто є. Для мене, для більшости людей на цій планеті. Не всі такі розумні, як ти і не всі потребують доказів. Зрозумій це. Так тобі буде легше…
– Тобто жодні доводи повернутися…
– На мене не подіють, – закінчив речення сина шаман. – Я не зможу повернутися до минулого життя. І річ не в тім, що це складно або що… Я маю обов’язок. Я маю залишитись тут.
– Я розумію, – видихнув Льоня і взяв металевий кухоль з паруючою настоянкою трав з рук шамана.
– Гадаю, ми ніколи більше не побачимось, – подивився той, хто був в минулому житті Іваном Краузовичем, на свого нащадка. – Просто прийми це, синку.
– То, може, в наступному житті? – з надією вимовив Леонід більше жартівливо, аніж серйозно.
– Тобі збрехати? – усміхнувся новий шаман. – Тоді я можу відповісти, що так, в наступному житті, синку, ми обов’язково будемо знову разом. Але то буде брехня, а вона не потрібна такому проникливому і розумному чоловікові, яким ти став. Я пишаюся тобою, Льоньо. Просто знай, що ти найдорожча людина в моєму житті. І всі мої помисли про тебе. А тепер – йди.
На другому кінці Новосибірську, на вулиці Обводній номер один, якій через рік після польоту в космос Терешкової назавжди присвоять ім’я знаменитої космонавтки, тримали перемовини двоє.
Їхня не менш цікава і емоційно насичена розмова відбувалась в значно більш звичному, а відтак – прийнятному для Леоніда Івановича, інтер’єрі комуналки в той самий час, як той назавжди прощався з батьком. Дівчинка з очима сіамської кішки при цьому дуже нервувала, а її коханець на один вечір і заразом – батько її дитини приндився і намагався видаватися впевненим в собі, важливим чоловіком. Також пили чай. Хіба що порошковий з картонного пакетика із зображенням індіанки, котрий Таня нервово до того заварила, висипавши майже весь вміст в обдертий емальований чайник, що рохкав на газовій конфорці маленької кухні.
– Тож він мій?
– Хто? – Таня нервово розмішувала кубики цукру в чашці з чаєм, що більше нагадував чефір, і сутужно думала, що відповісти.
– Ну як хто… Мій син. Не впирайся. Я бачив його на концерті Кончаловської і відразу впізнав. В нього мої очі. То ви тут мешкаєте?
Таня нічого
