у молодого старшини враз стисла судома, Роман сутужно намагався вдихнути в душному, переповненому «правильними» меломанами залі. Десь над ним вітав голос містера Гудмена. Той навчав молодого, нерозумного чоловіка:
It must have been moonglow, way up in the blue
It must have been moonglow that led me straight to you
I still hear you sayin’, «Sweet child, hold me fast»
And I keep on prayin’, «Oh Lord, please let this last»[4]
Себто, пісня була про те, що кохання вічне і нема нічого більшого за любов. Однак, Роман того вже слухати не хотів: «Тре менше пити… Звукові галюцинації. Ти диви, всього три рюмашки, але ж з незвички…». Роман похитав осудливо головою і почав вибиратись крізь натовп на свіже повітря, так і не дочекавшись закінчення концерту.
В голові творилось щось неймовірне, а на серці було ще гірше. Весняний Київ палахкотів ілюмінацією, котра відбивалась в калюжах після рясного дощу, і парував ароматами трав і цвітіння. Роман підійшов до якогось химерного ліхтарного стовпа з гнутим підніжжям на розі Енгельса[5] і своєї рідної вулиці Лібкнехта[6] і обійняв його. Потім подумав: «Господи, що я роблю? Ну от що?.. Це ж не Люся моя… Зовсім ні». Десь там, на рівні крон весняних лип, що готувались до свого цвітіння з таким нетерпінням, немов дівчина до шлюбу з коханим, літала вона і тихо шепотіла: «Я вже пішла. Я не тут, хлопчику мій. Але ти ще будеш… можеш бути щасливим». Однак, на жаль, Роман вже того не чув. Він іще раз доторкнувся лобом до вологого, холодного металу ліхтаря і поплентався до батьківської хати, немов не додому, а на гільйотину. За кілька тижнів мало розпочатися гаряче літо тисяча дев’ятсот шістдесят другого року.
Розділ третій
Гайкокрут
Зі світлини за морськими офіцерами благосно спостерігала жінка. Здавалось, вона ледь посміхається своїми очима кольору бурхливого нічного океану, а Михайлу Сергійовичу ввижалося, що ті очі немов би з закарпатського бурштину виготовлено – для нього вони були жовто-гарячими, тигриними, немов лава. Свою єдину ваду – набуту ще за часів Другої світової війни дейтеранопію[7], командир п’ятої БЧ[8] субмарини класу «Фокстрот» приховував люто, з таким самим остервенінням, з яким тигриця з жовто-гарячими очима, які ввижались офіцеру, оберігає своїх тигренят.
Михайло Сергійович підняв очі д’горі і довго дивився на ту світлину. Він знав, що їхній корабель було охрещено ще п’ятдесят дев’ятого року в Ленінграді і його «Хресної Матері» – Тані, дочки головного конструктора субмарини, вже навіть в живих немає. Бо дівчина невдовзі після того, як підводний човен Б-130 було зараховано до списків кораблів ВМФ, померла від раку. Але до того вона на урочистостях на плацу перед всією командою субмарини розбила об її борт пляшку шампанського. І тепер її світлина разом з горлечком від того ігристого займала почесне місце в кают-компанії.
Таня видавалась Михайлу не просто знайомою… А його ровесницею,
Пісня «Moonglow».
Сучасна вул. Лютеранська.
Сучасна вул. Шовковична.
Дейтеранопія характерна для 1 % людей. Це форма часткової кольорової сліпоти (різновид дальтонізму), що характеризується зниженою чутливістю до деяких кольорів, в основному зелених відтінків.
БЧ («бече») – поняття з основ корабельної організації, поряд зі службою, основний організаційний підрозділ екіпажу кораблів радянського військово-морського флоту, у віданні якого зосереджені бойові і технічні засоби з певного виду озброєння або обладнання, призначені для виконання певних завдань в бою або повсякденному житті. БЧ-1 – штурманська; БЧ-2 – ракетна, або ракетно-артилерійська, або артилерійська (в залежності від складу озброєння корабля); БЧ-3 – мінно-торпедна; БЧ-4 – зв’язку; БЧ-5 – електромеханічна; БЧ-6 – авіаційна; БЧ-7 – радіотехнічна (управління).
