а цілих дві. По-перше, важко було знайти жінку, яка б погодилась разом з його фікусом кочувати з місця на місце (а варіант залишати потенційну дружину за місцем прописки, себто на півроку і більше, ним не розглядався). По-друге, його ні від кого не гребло. Так, саме так, Михайло Сергійович використовував саме цей кострубатий термін. Його не гребло від жодної жінки до сьогодні. Не торкало, не тіпало, не радувало, не тішило, не теліпало серденько всередині сильних грудей «кап три ер», себто капітана третього рангу по-цивільному. І тут раптом вона. «До баротравми підранила. Добре, що хоч не вбила…» – плутаючи морську і мисливську термінологію, гарячково подумав про себе чоловік, що вже ось як пів доби нагадував кошеня, а не «морського вовка», котрим він був до того без малого тридцять вісім років.
З вікна відкривався вид на той самий готель при військовій частині Сєвєродвінська, де наразі мешкала журналістка, і наш капітан раз у раз підходив до нього, аби поглянути на той будинок. Близькість квартирування Фаїни Вікторівни надзвичайно потужно розбурхувала течію крові по його великому і малому колам кровообігу разом взятим. У Михайла взагалі під кінець їхнього вранішнього інтерв’ю виникло непереборне бажання попросити її світлину, однак, шляхом неймовірних внутрішніх зусиль, він стримався: «Подумає, що я псих якийсь».
А тепер капітан шкодував і гарячково думав, де б роздобути ту фотографію. Його осяйнуло: «Ну звісно! Наш помічник коменданта…» І він тут же набрав товариша з бюро пропусків: «Іванич, а принеси-но мені паспорт нашої гості, ти ж пропуск їй зробив на корабель?». «Щось пішло не по плану?» – почув у відповідь схвильований голос товариша. «Ні, просто хочу ознайомитись. Можна?». «Щось придумаємо. До ранку терпить?» – пробурчав Іванич, котрий вже, мабуть, солодко спав в обіймах непристойно молодої дружини, коли йому зателефонував командир п’ятої БЧ. «Краще зараз», – сталевим голосом відповів Михайло Сергійович. «Наказуєш мені? – лукаво в слухавку проспівав Іванич. Однак потім відразу додав: – Чекай, зараз».
Помічник коменданта Біломорської військово-морської бази Північного флоту був вже немолодим, п’ятидесятитрьохрічним, колишнім начальником одного з безлічі виправно-трудових лагерів на Колимі, а до того – смершівцем. Однак, що не характерно, досить незкурвленим. На ім’я його ніхто не звав, лише – Іванич. Він сам попросив його так називати, хоча хлопці спочатку ніяковіли від такої фамільярності щодо людини, що вела картотеку у бюро пропусків на різні військові об’єкти бази, тобто займала чільну ланку цепного канату їхньої злагодженої системи ВМФ. Адже збір і контроль над інформацією про військових і навіть цивільних осіб на базі вівся Іваничем педантично і точно.
З Іваничем, котрого побоювались інші моряки, Михайло Сергійович зійшовся відразу. У них було багато чого спільного. По-перше, той був його сусідом в ДОСі. По-друге, хоча Іванич і не був родом зі столиці УРСР, як Михайло, а походив з якогось глухого волинського села,
