тут грали в шахи. Ну, окрім вечерь у вибірковій компанії офіцерів і командирів БЧ, звісно. Михайло подумки сам до себе усміхнувся. В кают-компанії він почувався так спокійно, немов в батьківській квартирі на Подолі, в котрій не був ще з п’ятдесят дев’ятого. Власне, з того самого часу, як його прописку, згідно в флотськими правилами, було змінено на аналогічну з пропискою їхньої субмарини. Себто – Сєвєродвінськ.
Михайло подивився на круглу картину і довго роздивлявся палаючі в суцільній темряві північної ночі зорі і зітхнув. На серці було неспокійно, але як же хороше!.. Він підійшов впритул до світлини «Хресної Матері» і вперіщився очима в два бурштинових провалля очей померлої дівчини, котрі, взагалі-то, були зовсім не карими, ні… Однак, такими видавались морському офіцеру. А ми ж завжди бачимо те, що хочемо бачити, еге ж?
За якийсь час непорушності і дивовижності цього моменту Михайлу здалось, що «Хресна Матір» усміхається тільки йому і нікому більше… Слідкує за ним своїми бурштиновими зіницями.
– Ти вибачиш мене, Таньо? Я закохався в живу жінку з плоті і крові. Думав: ніколи – і ось, на тобі…
– А як же я? – кокетливо підморгнула йому дочка головного конструктора зі світлини.
– А ти назавжди залишишся в моєму серці. Справді…
Таня потягнулась так, що всі кісточки хруснули в її мертвому тілі і легко зійшла зі світлини. Доторкнулась напівпрозорими тонкими пальцями рук до лампи, левітуючи в повітрі, а потім обережно опустилась біля капітана, так і не торкаючись пальчиками босих ніг підлоги кают-компанії. Поділ її крепдешинової сукні кольору ранкової зорі розвівався, немов від легкого вітерцю її останньої весни п’ятдесят дев’ятого, коли Тані не стало:
– От ви, чоловіки, всі такі, – продовжувала дражнитись дівчина. – Наобіцяєте сім мішків гречаної вовни й прикусите язика.
– Таньо…
Дівчина зітхнула і враз посерйознішала:
– Та я що? Я нічого… Та й, Михайле Сергійовичу, я ж вже мертва, і ваша обіцянка померти разом зі мною нездійсненна… Потанцюєте зі мною? – раптом весело проказала дівчина і, не чекаючи його відповіді, взяла офіцера в свої міцні потойбічні обійми, і вони разом закружляли в вальсі по лінолеуму кают-компанії, допоки зорі за ілюмінатором картини почали розгоратися чимдуж з посиленням темряви цієї ночі.
Пройшло досить багато часу, допоки Михайло Сергійович, обіймаючи невидиму Таню, вправно кружляв сам по собі по підлозі кают-компанії. Вальс зі чотирьохамперного[18] електрофона з алюмінієвим шильдиком номер Р3–4ОМ грав одну й ту саму платівку безліч разів. Потім, нарешті, музика сама собою стихла. Таня ґречно отряхнула поділ своєї сукні, в котрій її поховали спекотного липневого місяця три роки тому, і відсторонилась від моряка.
– Дякую за танок, офіцере. Ви – жива людина. Прекрасна, однак жива, бридка мені… Зі своєю кров’ю і лімфою всередині тіла. – І офіра зіщулилась, немов їй було
На підводних човнах задля запобігання загоряння електромережі використовувались непотужні прилади.
