з жінкою, котра воліла жити в селі, ростити на своїх грядках різну городину і навіть самотужки випікати хліб, не те що ткати постільну білизну… Нудився з непростою, неоднозначною жінкою, котра після порання на городі пила шампанське, а йому б горілку і пісні угарні, п’яні, і щоб груди чиїсь великі (а головне – молоді, пружні) мацати, нюхати чийсь плебейський піт, ледь прикритий «Красной Москвой»[19], як дешевою вуалькою, зривати з нових тілес труси і дешеві хабешні колготи… Він саме такого хотів і жадав. Головне, аби потім повертатись в такий пригожий та інтелігентський затишний дім. Повністю зітканий по атомах, по молекулах нею, Наталею Петрівною. Повертатися до неї, дружини-інтелігентки, поліглотки, поетеси і просто красуні, котру він ненавидів і поважав водночас. До тієї, що народила йому двох синів і ті вже виросли. А тепер що ж… Безповоротність часу. Та й раніше, якщо відразу чогось не було, то тепер й поготів… нічого не буде. І Кончаловська знала це.
Наталя Петрівна, загадково всміхаючись, дивилась на великого, жовтого, немов вагітного, місяця. Ні, в неї, як у Фаїни, не виникало запитання, чи місяць може бути аж таким вагітним у своїй повні. Бо Наталя Петрівна росла в середовищі давньогрецьких міфів, французької літератури і батьківської художницької містики. Бо Наталя Петрівна була лабільною і трансформаційною завжди і повсякчас і не задавала собі дурних запитань, на котрі не могла, або не хотіла знати відповіді… Так тривало дуже довго. Майже цілу вічність. Ця гра в піддавання і прийняття, що завжди закінчувалася неприйняттям. Цілковитим і повним нерозумінням. Непорозуміння в квадраті, в кубі – ось на що перетворився з часом її шлюб. Але вона стоїчно цього не помічала. Не задавала собі дурних запитань.
Тож, Наталя Петрівна просто дивилась на того місяця і творила свій черговий шедевр. Свій вірш. Який, звісна річ, треба стишити, стриножити… не зробити ані популярним, ані вагомим. Бо всі лаври мають бути у нього, її чоловіка, відомого державного діяча, публічної особистості і на сам кінець – відомого дитячого письменника, Сергія Володимировича Михалкова.
При дороге ивы, ивушки стояли.
То сплетали косы, то их расплетали.
Кланялися ветрам вслед лозою тонкой.
Предлагали отдых путнику с котомкой.
С двух сторон дорогу обступили ивы —
Как родные сестры все они красивы.
На сестер одна лишь только не похожа,
Словно на колени встав перед прохожим.
Молодая ива скрючена, горбата,
Разметала ветви в стороны куда-то
– Молодая ива, что ж это с тобою?
Почему не смотришь в небо голубое?
Кто повинен, ива, в том, что ты горбата? —
И сказала ива: «Малые ребята,
Малые ребята в праздник с песней звонкой,
До земли пригнули стан мой, ствол мой тонкий.
Если бы помог мне кто-нибудь в ту пору
И под ствол поставил добрую опору —
Не была б калекой и росла
Знамениті в радянські часи жіночі парфуми, котрі в 1958 р. було навіть відзначено призом на Всесвітній виставці в Брюсселі.
