сто дев’яносто дев’ять діб їхній підводний човен в складі 20-ої ескадри підводних човнів Північного флоту мав пройти з Баренцева в Саргасове море і назад.
Ядерні боєголовки були випробувані. Човен бездоганно укомплектований і надійний, немов фортеця, форпост, останній, найважливіший редут невидимої казкової країни… Лишень проблема з вентиляцією і теплообміном. Адже ці підводні човни конструювали для холоду і мороку північних водних потоків. Однак хто зважатиме на такі дрібниці, як сорокап’ятиградусна спека всередині субмарин під час їхньої зустрічі з теплою течією Гольфстрім?
Я до чого веду, шановні… Цифри… Шильдики… Пронумеровані артефакти. Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор.
Розділ п’ятий
Енергія припливів і відпливів
«Ну ось тобі й сорок, моя дівчинко», – проказала Фаїна Вікторівна до свого зображення в дзеркалі старезного батьківського трюмо, котре чудом зберіглося під час війни і тепер стояло в її спальні. Жінка з сумом подивилась на своє відображення в дзеркалі, хоча воно ніяк не вказувало на вагомий ювілей, а главред газети, так той взагалі сьогодні набивався до неї додому після імпровізованого святкування в їхній редакції. Так би мовити, продовжити святкування в інтимній атмосфері. Фаїна це згадала і лише знизала плечима: випадкових чоловіків в своє життя вона не допускала, а їй всі здавались такими – вона була вкрай обережною і підозріливою. Потім, вже сорокарічна, журналістка чокнулась зі своїм відображенням совєтським шампанським, що парувало бульбашками в новенькому чехословацькому кришталі, немов окріп в каструлі, і примхливо почала здирати нафарбованим гострим нігтиком золотаву етикетку зі щойно подарованого їй бокалу. Той не витримав такої наруги над собою і видряпався з її рук на волю. До гострих кришталевих уламків відразу ж прибіг її кіт і почав лизати з подертого, загрубілого паркету залишки шампанського. Фаїна не скрикнула, ні… і навіть свою кицю не почала відганяти. Вона знову байдуже знизала плечима, дістала з картонного ящика іще один бокал і налила в нього шампанське. Потім знічев’я перерахувала свої наявні активи: «Один, два, три… дев’ять. Тьху ти! Не може бути непарне число в гарнітурі. Так, ну звісно, вісім бокалів. Себто вже сім». Потім випила залпом той паруючий крижаний окріп і тихо прошипіла зі злістю, з неймовірною волею, ніби заговорювала коня від падіння перед битвою: «Та бийтеся, друзі мої, бийтеся скільки влізе. На щастя! Хочу, аби всі-всі сьогодні полягли смертю хоробрих!» – і Фаїна Вікторівна замахнулась з усієї сили тонким зап’ястком і розбила об паркет своєї спальні другий бокал зі свого щойно подарованого, такого дорогоцінного заморського гарнітуру. Кіт з переляком нявкнув і втік. А Фаїна, натомість, ніби набуваючи якихось магічних, непереможних властивостей, голосно засміялась і вперіщилась невидимим поглядом у вікно. На небосхил поступово, немов старезна прима театру, котру вже давно здолала подагра, залазив жовто-гарячий, вагітний місяць. «Ось-ось має розродитися… – чомусь подумала
