В СМЕРШі операція тривала за операцією в пекельні часи війни.
– Залишилась дочка, Таня, – потягуючи збір холоднокровно мовив Іванич, після розповіді про те, як став вдівцем.
– Ух, – видихнув Михайло. – Мені шкода, Іваничу. Не знав… А за що?
– Бо була лемкинею. І батько її з львівської Просвіти…
– І за це..?
– Слухай. Тривала війна. Спецслужби не встигали зі своєю перлюстрацією[16], з усим тим лайном… А там листи на лемківській. Хіба розбереш, що там в них написано? Львів тоді тільки звільнили від фашистських окупантів. Ріки крові просвітників та інших інакомислячих, іноземців, неугодних текли тоді по його бруківці…
– І як ти після цього… кхм… служив? – Михайло Сергійович зковтнув.
– Отож. Потім я, звісно, і накосячив на одній із операцій. Бо був напідпитку. Мав ліквідувати, а не зумів. Почув від об’єкта гуцульську говірку… Почав ставити собі непотрібні запитання щодо доцільності… А чи не помилились, як з моєю жінкою там, зверху? Чи, бува, нічого не переплутали? Запитання, котрі були зайві, взагалі не в моїй компетенції, адже існував чіткий наказ і інструкція… Отак мене і розжалували. А невдовзі відправили начальником одного з виправно-трудових лагерів на Колиму. Проколовся по повній.
– Шкодуєш? – Михайло долив в маленьку китайську піалку, розписану анютиними о́чками, трохи настоянки Іваничу.
– Ні. Я б не зміг вже більше так багато вбивати. Кхм, себто бути ефективним у своїй спеціальності, – поправив себе тоді Іванич. – Після смерті моєї душі, моєї лемкині. Знаєш… а допоки вона була живою, зі мною… ми ж так сварилися!.. А потім мене просто не стало на багато років. То добре, що мене звільнили і відправили на Колиму. Я там ніби сам з урками відбував, а не вони в мене. Я так корив себе…
– За що?
– Що не вберіг. Що мене не було поруч. А пізніше – що дочку, Таню, не забрав з собою, а віддав на виховання діду з бабою. Людина завжди знайде, за що себе корити. Розумна людина. Це тільки в дурних нема ні страху, ні шкодувань, – Іванич відсьорбнув настоянки і погладив обережно узор з випуклих анютиних о́чок на піалці. – А знаєш, мені віддали на Лонцького її особисті речі. Перед розстрілом вона вишивала анютині о́чки гладдю. Це були її улюблені квіти.
Це була їхня перша відверта розмова. До дрижаків. А потім були ще і ще… І, поки ці двоє гаяли безмежно довгі вечори поблизу Північного кола, ті розмови ставали все більш карколомними. Зокрема, згодом Іванич полюбив розповідати про навики та вміння офіцерів-одинаків СМЕРШу в рукопашному бою та використання особистої зброї, а саме пістолетів та револьверів під час пошукової діяльності. Іванич зазначав, хитро жмурячись, що автомати в тих були не в ходу – ніде було сховати під одягом, немов брудну совість.
У вікні на третьому поверсі готелю горіло світло. Михайло знав, що в будівлі навпроти перебуває наразі тільки вона, Фаїна Вікторівна, а значить,
Перлюстрація – таємний перегляд певними органами особистої інформації, що пересилається, чи кореспонденції.
