чи не назавше від неї.
– Ой! – зойкнула Мавра, розридавшись вголос. – Ой, не обтяжайте ще гірше бідне серце Маврине.
Одначе успокоївшись по недовгім часі, ішла. Люди, бачачи її на відході з торбами, переповненими якимсь зіллям та лахміттям, сміялися вслід за нею.
– А он, – ругалися, – Мавра йде вже знов у світ. Іде шукати цигана-пару, її одної замало в селі. У вдовиці обгорнув її сум.
Вона від’їдалася гіркими прокльонами, сиплючи при тім іскрами погорди з чудових своїх чорних і сумних очей, і йшла.
Вертаючи по кількох місяцях, а іноді і по році, по таких мандрівках нараз під Чабаницю, втомлена і розчарована, ридала неповздержно з утіхи, побачивши підрослу під її неприсутність Тетянку, яка тішилася нею більше, якби самою матір’ю. А Іванисі Дубисі падала знов до ніг, як при відході, і, цілуючи її коліна, молила:
– Прийміть мене знов до Тетянки, славна господине! Мені було вас слухати, а не свого циганського розуму. Набідилася лише між чужими, набралася лайок, упокорень, ругань і знов повернула, не подибавши нікого. Ні батька-матері, ні про дитину не чула, ні про своїх людей не розвідалася, ні про самого Раду – лише стільки, що межи чужими людьми чудотворним зіллям торгувала… і то тут, то там поворожила… і от гостинця вам та душечці своїй принесла. – При тих словах ставила які-небудь звичайні лакітки, які любила сама пристрасно їсти, перед поважну Іваниху Дубиху і її малу доньку.
В кілька років по послідній мандрівці в світ, саме як Тетянці йшло на дванадцятий рік, станула Мавра одного разу перед Іваниху Дубиху з просьбою дозволити їй відокремитися від неї і замешкати деінде.
Іваниха Дубиха зчудувалася.
– Ви добрі для мене, мамцю-господине, – поясняла. – Ви і ваша голубка дорога, але сільські люди… вже надто допікають, глузують тут в вашім млині з мене. – І з тими словами розплакалася на добре.
– Як-то глузують? – спитала Іваниха, знаючи добре, що з бідної нещасливої глузували іноді селяни, особливо чужі в млині.
– Та як же, не знаєте, мабуть, і самі? – відказувала роздразнено Мавра, закурюючи свою люльку та пакаючи з неї голосно, причім набирала відваги опиратися іноді навіть і самій Іванисі Дубисі. – Все, котрий зайде, – мовляла, – на ваше обійстя, поглузує з мене. «А ще довго будеш, – кажуть примівками, – муку в млині молоти? Довго ще чорними очима колеса обертати?» Побий їх сила божа, – закляла. – Або знов, що найгірше жаль, бо се вже за вас і за мою доньку. «Обсипуєш ти добре, – питають, – хату Дубихи циганським зіллям, щоб багачі навідувалися до її доньки вже відтепер? Вона вже нівроку, ади – підростає». А другий каже: «Та де, – каже, – підсипує. Якби сього вміла, сама й собі б наворожила, аби приїхав чорний з шатра, бодай на старій мітлі, і засватав, бо ади, вже посивіла, дарма що очима світить, як чорний кіт з-під печі».
– От таке, господине-мамцю, зачуваю я сотки разів від людей – і чим рік, то все більше. Не годна вже більше… А й вам неслава, що таке верзуть про ту, що живе
