зверху біла пімпочка. Над головою небеса блакиттю розстаралися. І без краю то, без краю. Наче боже око стежить пильно, аби ніхто не сіпнувся те диво зіпсувати.
Ступила з ґанку в чистий сніг. Геть не холодно. Пішла по подвір’ю до хвіртки: так он ти який, Лупин хутір. Учора й не роздивилася. Ліворуч від Уляниної хати ще дві примостилися: з димарів прозорі цівки. Не порожні? Просто навпроти – за двадцять кроків, рукою дотягнешся – її хатинка сіра, поряд покинута будівля з колодязем-журавлем і ще одна, жовта, як звіробій, напівзруйнована.
– Зачекай, дров прихопимо. – Уляна причинила двері, підхопила сани, посунула до невеличкого дровника біля хати.
– Нащо?
– А піч чим топитимеш? – Кидала на сани березові цурпалки голими руками. І не холодно їй?
Майка пошкандибала до дровника, притулилася до старої груші (і чому тут стільки груш?!).
– Мене Майєю звати, – видушила винувато. – А ви Уляна?
Жінка кивнула.
– Ви ж… не тутешня?
– А що? Видно?
– Чомусь… видно.
– Не тутешня.
– Давно тут?
– З півроку.
– Чому?
– А ти? – Уляна розігнулася, на дівча сумно зиркнула.
– Хочу.
– От і я схотіла, – відказала невесело. Смикнула мотузку, що вона до саней кріпилася. – Допоможеш чи самій тягти?
Різдвяний ранок – а де та радість?
Майка разом з Уляною тягне важкі сани, каша розповзлася – не тільки в шлунку. У голові. Що це вона утнула? Нащо те все – глухий хутір, хата, ліси-луки-груші… Людям у Різдво клопоту дала. Наче назавжди припхалася. Наче жити їй тут…
Відчай жовчю – аж зупинилася. Дідько, бігти звідси! Автобуси ж… А… Раз на тиждень. Нічого. Пішки до Капулетців, звідки хтось та їхатиме до траси, далі автостопом до Києва.
– Втомилася? – Уляна перехоплює мотузку, волочить сани далі. – Доганяй.
Майка човгає вслід, зиркає навкруги зацьковано: яке ж усе чуже, вороже… І поле те біле, і гайок той клятий, і ліс! І хутір, і небеса…
Під хатою натоптано – сіро. Недопалок у снігу. У хаті троє чоловіків біля печі вошкаються.
– Доброго дня.
Двоє підхопилися – один поважний сивий, другий молодий бородатий.
– Троянов. Валерій Михайлович, – у сивого низький густий бас, від того тепло.
– А я Санджив, – бородань усміхається по-дитячому довірливо. Суне до Майки, простягає руки. – Дай долоні.
– Нащо?
– Відчую твою енергетику.
– Не треба.
– Добре, – легко погоджується, лопоче, не зупинити: – Моя хата крайня до лісу. Заходь при нагоді.
– Нащо?
– Просто так.
Сивий Валерій Михайлович кахикає в кулак, дивиться на Майку уважно.
– Як вас звати, юна пані?
Майка не встигає відповісти. До хати ввалюється Уляна – повні руки дров. Кидає
