народила його друкарська машина, і загортала замість пелюшок в оці самі гранки й верстки, і, як у цей сірий папір, назавжи вдрукувалися у його свідомість і в кожну його клітину неспоживні й мертві слова.
Ось до такої дивовижної людини й потрапила якось Нюра. Постукавши у двері й почувши «увійдіть», застала вона в кабінеті самого редактора, засохлого на своїй роботі, й іншого, дебелого, але жвавого і різкого в рухах. Цей другий був такий собі Костянтин Ципін, котрий називав себе фенологом. Цей фенолог бігав з кутка в куток по кабінету й заламував руки.
– Борисе Євгеновичу, – волав він до редактора. – Я вас дуже прошу, не правте мою замітку, адже вона така маленька.
– Ач, чого захотів, – відповів редактор, помішуючи ложечкою вихололий у склянці чай, – як же не правити, коли ви пишете: «Прийшла пора бабиного літа». У нас, в нашому суспільстві, бабів немає. У нас жінки, трудівниці, вони стоять біля верстатів, вони кермують тракторами і комбайнами, вони замінили своїх чоловіків, котрі пішли на фронт, а ви їх образливо обзиваєте бабами.
– Я не їх, а літо називаю бабиним, так у народі кажуть.
– Коли всі слова, що в народі кажуть, та в газету… – редактор похитав облисілою своєю головою.
– Але ж не писати жіноче літо, – сказав фенолог.
– Саме жіноче.
– А може, дамське?
– Ні, дамське нам не підходить. А жіноче – саме якраз.
– Борисе Євгеновичу, – заволав фенолог, – ви мене вбиваєте. Запитайте будь-кого, хоча б оцю відвідувачку… Дівчино, – звернувся він до Нюри, – ось ви, я бачу, з народу. У вас такий час, коли осінь і коли тепло, коли сонечко світить, як зветься?
– Хто як хоче, так і зве, – сказала Нюра ухильно. Їй не хотілося йти проти редактора.
– Ось бачите, – пожвавішав редактор. – А в нас газета. Ми не можемо називати, хто як хоче. Ви в якій справі? – доброзичливо запитав він у Нюри.
– Та я за мужика свого, за Чонкіна.
Почувши це прізвище, редактор відсунув убік склянку з чаєм, випростався і задерев’янілими вустами сказав:
– Слухаю вас.
Фенолог Ципін враз зник, наче його й не було.
– Слухаю вас, – повторив редактор.
– Та я ось про те, що як же мені бути, – мовила Нюра, наближаючись до столу. – Чонкін – то мій мужик, а прокурор каже, відмовлятися треба.
– Ну, раз прокурор каже, значить, так і треба зробити, – ствердив Єрмолкіи.
– Як же ж? – сказала Нюра, похитуючи головою. – Я ж вагітна.
– Вагітна? – здивувався Єрмолкін. – Це міняє справу. Почекайте, я мушу подумати.
Він обхопив голову руками, заплющив очі, і схоже було, що дійсно заглибився в роздуми. Нюра дивилась на нього з цікавістю, до якої домішувався і переляк, і повага. Так, обхопивши голову руками, Єрмолкін просидів, може,
