обі, ретельнішої турботи тлінне тіло навряд чи б і витримало, балкон моєї кімнати купається в зелені, оповитий, залитий квітучими кущами (дивна тут рослинність – в таку погоду, за якої в Празі вже і калюжі б позамерзали, перед моїм балконом лельом-полельом розкриваються квіти), і при цьому він увесь виповнений сонцем (або, точніше, повитим у низькі хмари небом, ось уже майже тиждень), ящірки і птах, – дивний мезальянс, – відвідують мене; о, як би я хотів подарувати Вам Мерано. Ви нещодавно написали, що «задихаєтесь», образ тут цілком збігається зі змістом, а ці краї, можливо, бодай трохи все пом’якшили.
Зі щирими вітаннями,
Ваш Ф. Кафка
Дорога пані Мілено,
я послав Вам кілька рядків з Праги, а потім з Мерано. Відповіді не було. Втім, рядки мої, звичайно ж, не потребували якоїсь пильної відповіді, і якщо Ваше мовчання – це всього лише ознака відносних гараздів, які, ми знаємо, часто виражаються у нехоті до писання листів, то я цілком задоволений. Але ж можливо також – і тому я пишу знову, – що в тих рядках своїх я Вас чимось образив (яка у мене тоді проти моєї волі груба рука, коли це так) або, що було б куди гірше, та хвилина перепочинку, про яку ви писали, знову позаду, і для Вас знову настали важкі дні. Щодо першого припущення мені сказати нічого, такий чужий мені цей намір, а все інше трохи ближче; що ж до другого не наважуюсь гадати, – та й як я можу гадати? – хочу тільки запитати: чому б Вам бодай ненадовго не виїхати з Відня? Ви ж не безпритульні, як інші. Можливо, прогулянка в Богемію додала б Вам сил? А якщо з якихось причин, мені невідомих, Ви не хочете в Богемію, то куди-небудь іще – може, незле було б навіть у Мерано? Ви бували в Мерано?
Отже, я очікую одного з двох. Або подальшого мовчання, це означає: «Не переймайтеся, у мене все гаразд»; або ж хоч декількох рядків.
Сердечно Ваш Кафка
Я раптом зрозумів, що, власне кажучи, не можу згадати в будь-яких подробицях Ваше обличчя. Бачу тільки, як Ви тоді проходили поміж столиків у кафе, прямуючи до виходу, Вашу фігуру, Вашу сукню – це все я бачу й досі.
Дорога пані Мілено,
серед віденської зневіри Ви працюєте над перекладом. Для мене це і зворушливо, і ганебно. Ви, напевно, встигли вже отримати лист від Вольфа[2], принаймні деякий час тому він уже писав мені про такий лист. Новели «Вбивця», нібито оголошеної в якомусь каталозі, я не писав, це непорозуміння; але якщо вона, далебі, краща, можливо, так воно і є.
Якщо судити з вашого останнього і передостаннього листів, тривоги й турботи, здається, геть цілком Вас відпустили, і я вельми цього Вам зичу – і Вам, і Вашому чоловікові. Пригадую, як одного недільного вечора кілька років тому брів набережною Франца Йозефа[3] попід стінами будинків, і надибав на Вашого чоловіка: не кращий на вигляд, він йшов мені назустріч, – двоє великих фахівців з головного болю, втім, кожен цілком на свій лад. Я уже не пам’ятаю, чи то ми пішли далі вдвох, чи так і розминулися, зрештою, мабуть, різниця не така вже й велика. Але все це минуло і має залишитися в глибинах минулого. Чи добре у Вас удома?
Зі щирими вітаннями,
Ваш Кафка
Отже, легені. Цілий день я повертав цю думку в голові й так і сяк, ні про що інше думати не міг. Не те щоб хвороба надто мене налякала; напевно – я на це сподіваюсь, і Ваші натяки про це, здається, свідчать, – вона торкнулася Вас лише м’яко, але навіть і серйозне захворювання легенів (половина Західної Європи зараз має більш-менш ушкоджені легені), знайоме мені самому ось уже три роки, радше прислужилося мені, ніж зашкодило. Років зо три тому це почалося в мене посеред ночі: з горла пішла кров. Я встав з ліжка (і це замість лежати й далі, як я згодом дізнався з приписів), – те, що трапилося, мене схвилювало, як усе нове, але, звичайно, трохи і налякало; я підійшов до вікна, вистромився назовні, потім пройшов до умивальника, походив по кімнаті, сів на ліжко – кров цідилася невпинно. Але при цьому я не те щоб був нещасний – бо перегодом я чомусь ясно раптом усвідомив, що по трьох, та ні, чотирьох роках нічниць я вперше – якщо, звичайно, кров зупиниться – зможу заснути. Незабаром усе припинилося (і відтоді не поверталося), тож залишок ночі я спав спокійно. Щоправда, вранці прийшла покоївка (я наймав тоді квартиру в Палаці Шенборнів), добра, мало не самовіддана, але напрочуд ділова дівчина, і, побачивши кров, сказала: «Pane doktore, s Vami to dlouho nepotrva»[4]. Втім, я почувався краще, ніж звичайно, пішов у контору і лише по обіді подався до лікаря. Розповідати, що було далі, тут уже ні до чого. Що я хотів сказати: мене налякала не Ваша хвороба (тим більше що я, без кінця перебиваючи сам себе і перебираючи свої спогади, прозираю за всією Вашою тендітністю майже по-селянськи бадьору, міцну натуру і доходжу висновку: ні, Ви не хворі, це лише застереження, а не захворювання легенів), – так от, не це мене налякало, а думка про те, що5 мало б передувати такому зриву. Тут я для початку виключаю
Мова про Курта Авґуста Пауля Вольфа (1887–1963), німецького видавця, засновника видавництва «Kurt Wolff Verlag», що видавало здебільшого експресіоністську літературу й існувало з 1913-го до 1940 року.
Нині Набережна Бедржиха Сме5тани.
«Пане докторе, Вам недовго лишилося жити» (
