були дивними. Прислухаючись до його ходи, я не сумнівався, що рухається тварина, яка переміщається з характерним перебором між задніми та передніми лапами. Однак упродовж кількох коротких і нерегулярних інтервалів мені здавалося, що я розрізняю ходу двоногої істоти. Я ламав собі мізки над тим, що за тварина суне на мене. «Вочевидь, – думав я, – нещасна істота заплатила за свою цікавість, яка штовхнула її досліджувати вхід до похмурого гроту, довічним ув’язненням в нескінченних нішах і проходах. Їй довелося харчуватися незрячими рибинами, кажанами і пацюками і, либонь, рибкою, що трапляється в розливах Зеленої річки, якимось незбагненним чином сполученої з водами печери».
Я заповнював своє похмуре вчування роздумами про те, як викручує перебування в печері фізичну конституцію живих створінь, викликаючи в пам’яті огидний зовнішній вигляд померлих тут сухотних: адже місцева традиція пов’язувала каліцтва саме з тривалим підземним життям. Раптом мене осінило: навіть якщо мені вдасться зіткнутися із супротивником, я ніколи так і не побачу, який він має вигляд, оскільки мій ліхтарик уже давно згас, а сірників я з собою не прихопив. Мій мозок був напружений до краю. Засмучена уява висмикувала з темряви, що оточувала мене і дедалі з більшою силою тиснула на мене, жаскі та лячні силуети. Ближче, іще ближче – жахливі кроки лунали зовсім поруч. Здавалося, що мій пронизливий зойк рвався назовні, але, навіть якби я і наважився верескнути, навряд чи мій голос послухався б мене. Я скам’янів від жаху. Я не був упевнений, що моя права рука впорається з каменюкою, коли настане мить жбурнути її в чудовисько, що насувалося. Рівномірний відголос кроків чувся поруч, тепер уже справді поруч. Я розрізняв важке сапання звіра і, незважаючи на шок, усе ж тямив, що почвара придибала здалеку і втомилася. Несподівано відьмацькі чари розвіялися. Моя права рука, несхибно керована слухом, викинула щосили гострий шматок вапняку, який вона стискала, в бік темного простору, звідки линули дихання та шелест, і дивним чином каменюка відразу ж досягла мети: я почув, як хтось відскочив і завмер.
Пристосувавшись, я жбурнув іще один камінь, і цього разу удар перевершив усі мої сподівання; радість заполонила мене, бо я почув, як істота звалилася всією своєю вагою і залишилася скутою та нерухомою. Охоплений неабияким захватом, я притулився до стіни. До мене долинало дихання – важкі вдихи і видихи, і я раптом усвідомив, що у мене під рукою більше немає нічого, що могло б поранити звіра. Я більше не відчував колишнього бажання з’ясувати, ким є цей хтось. Зрештою, щось близьке до безпричинного забобонного страху огорнуло мене, я не наважувався підібратися до тіла, водночас я більше не думав про нову атаку, боячись остаточно занапастити іще жевріюче життя. Замість цього я чкурнув із усією швидкістю, на яку тільки був іще здатен, у тому напрямку, звідки прийшов. Раптом я вловив звук, скоріше навіть регулярну послідовність звуків. За мить вона розпалася на гострі металеві дробинки. Геть сумніви. Це був провідник. І тоді я заволав,
