він помістив розлогу розповідь про печенізько-руське протистояння на Трубежі коло броду та єдиноборство молодшого сина старого Кожум’яки з печенігом, що навернуло ворога на втечу. Той парубок «удавив печеніжина в руках своїх до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, а руси погнали вслід за ними, рубаючи їх, і прогнали їх. Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому і назвав його Переяславом, бо тут перейняв славу отрок той»[36].
Літописець початку ХІІ ст. не розпізнав у назві, збудованого Володимиром Великим Переяслава, його змістовне символічне наповнення. Те, що було важливим і актуальним для Володимира Святославича та його сучасників – носіїв комунікативної пам’яті того покоління, в часи укладання літопису втратило свою злободенність, поступившись місцем іншій пам’яті про минуле.
Тим часом у назві Переяслав закладений глибший, ніж це уявлялося досі[37], сакральний зміст. Вона є «мнемотопом» культурної пам’яті, чи сказати б услід за В. Я. Петрухіним, «топонімічним» спогадом про балканські походи Святослава[38]. Основний ідейний зміст Володимирової політики найменування збудованих ним міст визначала, як уявляється, пам’ять про завойовницькі походи Святослава Славного й боротьбу Русі за хозарську і болгарсько-дунайську «спадщину».
Прагнучи вигідно скористатися ослабленням Болгарського царства, що сталося внаслідок внутрішньополітичної кризи 963 року, Константинополю вдалося спокусити Святослава привабливою перспективою взяти під свою руку Балкани. Відповідно до договору, укладеного із візантійським імператором Никифором Фокою, руські війська виступили проти болгар. Вони захопили дунайське Пониззя, де їхньою військової базою став Переяславець – місто Малий Преслав[39]. Не без того, що під час цього походу Святослав поширив свою владу не тільки на землі Нижнього Дунаю, а й на захід і південь від нього, з Великим Преславом – столицею Болгарського царства, включно.
Під час своєї другої болгарської експедиції 969 року Святослав захопив Великий Преслав, полонивши при цьому царя Бориса ІІ з родиною. У Повісті временних літ під 969 роком вміщено знамениту «промову», вкладену літописцем в уста київського князя: «Не любо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї, де всі добра сходяться: з Греків – паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і Угрів – се ребро й коні, і з Русі ж – хутро і віск, і мед, і челядь»[40].
Скомпонована старокиївським книжником на основі наслідування ветхозавітної традиції, зокрема, хіліастичного пророцтва Єзекиїла та біблійної книги Ездри, ця, сказати б, «промова» київського князя уподібнює його до перського царя Кіра з його жаданнями володарювати світом, «серединою», якого в давньоруській літературі домонгольського часу прийнято було означати Єрусалим.
Згідно з пророцтвом Єремії, саме язичнику Кіру належало відродити Єрусалим й храм Господень: «Так
Лаврентьевская летопись //
Свого часу, коментуючи літописний сюжет про молодшого сина старого Кожум’яки, який зумів приборкати розлюченого бика і здолати в поєдинку грізного печеніга Г. М. Барац висловив припущення, що він зобов’язаний своїм походженням Біблії. Дослідник вважав його переосмисленням єдиноборства Давида з Голіафом (1 Цар. 17: 23–51) Див.:
Питання локалізації цього міста та його ролі у дунайських війнах Святослава залишається дискусійним у науці. Див.:
Лаврентьевская летопись //
