вважається засновником сучасної комедіографії.
Маловідомими, але, на наш погляд, важливими з позицій аналізу становлення мислителя й теоретика, є літературні твори Мак’явеллі. Крім «Мандрагори», комедія «Кліція» відкриває нам ще один бік його творчості – глибокий зв’язок з римською драматургією. Разом з тим у сюжеті «Кліції» відтворено одну зі сторінок життя Мак’явеллі – його «любовний шал» до співачки та актриси Раффакані Салютаті. Комедійність невесела – змальовуючи себе в образі старого залицяльника Нікомаха (в імені якого простежується абревіатура імені Нікколо Мак’явеллі), висміюючи його (а фактично самого себе), автор змальовує суперечливість «потоку життя».
В єдиному своєму новелістичному творі «Бельфагор» Мак’явеллі підкреслює зло реального життя – чорт, познайомившись із земними конфліктами й трагедіями, проситься назад у пекло. Там спокійніше, ніж на землі.
У поетичних творах, чотирьох капітоло (невеличких поемах, які характеризуються сатирично-бурлескними мотивами) – «Про невдячність», «Про долю», «Про пиху», «Про випадок», – можна простежити становлення основних ідей тих творів, які прославили його ім’я, – «Державець» та «Історія Флоренції».
І все ж уся літературна творчість Мак’явеллі нерозривно пов’язана і певною мірою підпорядкована Мак’явеллі-політику: практику та теоретику.
Початки його теоретичних пошуків припадають на 1513 p., коли він розпочав «Роздуми про десять книжок Тіта Лівія». Мак’явеллі поставив перед собою завдання: в діалозі з мудрими співбесідниками, починаючи від Платона й Арістотеля, сформувати для себе свої власні максими. Але коли з’являється надія повернутися до практичної політичної діяльності, він перериває роботу над «Роздумами» (було написано вісімнадцять розділів, останні завершено лише в 1522 p.).
Саме надія на повернення до «живої» політики змусила Мак’явеллі написати славнозвісного «Державця», який мав прислужитися новим володарям Флоренції, давши їм своєрідну програму управління державою.
І хоч за часів Мак’явеллі ця тема була досить модна, однак саме в нього вона набула такого звучання, що стала, можна сказати, вічною. Тому до «Державця» в XVI–XVII ст. зверталися по допомогу в дипломатичному та політичному мистецтві; у XVIII ст. – в історіографічному плані, а в XX ст. – як до класичної праці з політології.
Це стає зрозумілим, коли розглянути основні ідеї праці Мак’явеллі. Центральною серед них є проголошення могутності та сили людини, її розуму, знань та волі, що й робить її творцем-Деміургом, здатним змінювати світ відповідно до власних потреб та планів.
Адже саме це розуміння людського буття проголосила епоха Мак’явеллі, епоха титанів Відродження. Відбувається різкий перехід від статичного середньовічного світобачення до визнання вічної рухливості й навіть внутрішньої невпорядкованості, конфліктності світу. Принцип авторитаризму зберігається, але він втрачає, так би мовити,
