заспокоювала, умовляла матір, що смерть – то не найстрашніше, і цей доччин спокій видобув з горла старої найбрудніше прокляття:
– Щоб ти стекла сукровицею, суко, наложнице гетьманська, у всьому винна тільки ти!
– У чому я повинна, мамо? – спокійно відказала Мотря. – Що любила гетьмана й вірила в його рятівниче призначення в Україні? Що він мене любив?
– Ось його призначення! – показала Кочубеїха на червоні від полумені вікна. – Смерть усій твоїй Україні, ось!
– Хтось мусить на війні програти, мамо. І ще не знати, хто програв, – заговорила Мотря, не дивлячись на матір, і ніби не до неї провадила свою мову: – Це лише початок… Воля не може народитися в теплому запічку, вона завжди народжується в крові, тільки ми ніколи не бачили, не зріли зблизька смерті за волю…
– Ти і тепер, цієї страшної миті, з ним розмовляєш! – засичала Кочубеїха. – Наслано на тебе, наслано!
– Немає волі там, де люди стали покірним бидлом. А Україна ще бореться, – закінчила свою мову Мотря.
Кочубеїха німіла від спокою дочки гірше, ніж від страху: ким це – Богом чи сатаною спіслано на Мотрю ту облудну віру у волю цього тричі проклятого краю, що уже дві сотні літ спливає кров’ю та слізьми і все марно, марно… То чому б не змиритися з долею і спокійно споживати хліб, який дає ще земля?.. А перед очима, немов жерій, зблиснуло закривавлене лезо сокири, і дві голови відділено від шиї – Кочубеєва та Іскрина, а гетьманська сива голова на плечах, і обвислі вуса, і сірий холодний погляд з-під насуплених брів. Це видиво відігнало отупіння, і вимовила Кочубеїха останній проклін дочці:
– Кров батька впаде на твою голову!
Втім, хтось загрюкав у двері, хтось шарпнув їх, немов хотів зірвати із завісів, і на порозі стали два посланці смерті. Любов Федорівна впала їм до ніг.
– Даруйте життя, о, даруйте життя, ми проклянемо Мазепу!
– Дайте оковитої, пані Кочубеїхо! І встаньте… – почула над собою знайомий голос, підвела голову й побачила на порозі товариша її покійного мужа полковника Носа, а поруч з ним стояв з непокритою головою священик у рясі, його вона не знала: був він молодий, вродливий, а очі мав безбарвні, ніби полудою затягнуті, крізь яку просвічувалися застиглі зіниці мерця.
– Врятуйте нас, полковнику, – лепетала Кочубеїха, підводячись з колін. – Ти ж себе врятував…
– Заспокойтеся, пані, – промовив полковник Ніс. – Ви давно врятовані тією самою ціною, що нині я… Зрештою, я відомстив за смерть вашого мужа.
Тоді підвелася з ослона Мотря. Вона підходила до полковника, обпікаючи його темінню чорних очей. Спитала:
– Як відомстили? Що ви зробили?
Полковник ступив крок назад, відштовхнутий гнівним поглядом молодої жінки, та схаменувся, вийшов рішуче на середину світлиці й зареготав:
– Як? Як я відомстив? А йди-но, поглянь на майдан, то й побачиш!
Він підійшов до комоди, відчинив дверцята,
