не беріть мене, хлопці, з собою, бо я дешевина. Дєшовка! Віднеси… стерво…
Горбов засміявся: він не зрозумів, кого стосується слово «стерво» – Пенькова чи вбитої куріпки, – і своїм сміхом трохи розрядив напружену атмосферу; потім спитав Пенькова, начеб нічого особливого й не трапилося:
– Ви весь час працювали домоуправом?
– Яке ваше діло? – пирхнув Пеньков і подався до озера.
І тоді мені мало не вихопилося з уст: «Кумом», опером працював, я його знаю. І стріляти йому не першина!» Та щось ворухнулося в моїй душі жалісливе: я ж ні від кого не чув, щоб він стріляв у людей, навіть тоді, під час розправи… Пеньков виконував свою службу, хтось мусив там служити, не можна їх усіх осуджувати, серед них були й люди… А скажу зараз – і нинішній його вчинок накладеться на колишню професію, я затаврую людину назавжди словом «убивця» – чи маю право це вчинити? А що підстрелив птаха не в сезон – з кожним може таке трапитися: мисливський інстинкт…
Я змовчав. Але знову відчув, як напливає на мене колишнє: справді, через Пенькова я не буду вільний від лихих спогадів усі десять днів відпочинку…
І вже ліниво стукотить десь у часових безвістях арештантський ешелон, він іде вже два тижні, з простоями, а я – наймолодший серед в’язнів, засуджений майже на стільки років, скільки маю від народження, – трясуся у набитому пульмані від простудної гарячки; врешті мене переводять у санітарний вагон.
Доглядає мене санітарка – арештантка з «побутовиків», вульґарна повія, яка без сорому злягається щоночі, не соромлячись мене, з конвойними; кожного разу спить з іншим, по черзі обслуговуючи всю «вохру»[12], бо дорога зі Львова до Воркути довга – цілих три місяці.
«Пацан, ти багатьох таких пульнув?» – показує на конвойного.
«Жодного».
«Так я тобі й повірила! Задурно взяли!»
Ні, не задурно. Бандерівці вивели мене вночі з дому, дали карабіна, а коли почалася облава, я сховався з тим карабіном – чому його кудись не викинув, не знаю – у якійсь стодолі на горищі, і там мене знайшли облавники. Але я їй не кажу цього, все одно не повірить.
«Пацан, потримай у руках коц, оправлятися буду», – наказує мені «шалава» щоранку, присідаючи над туалетною дірою в куті санітарного вагона.
«Пацан, температури в тебе вже нема, але я підіб’ю градусник, бо як вернешся до свого вагона – здохнеш».
«Хлебчи баланду, пацан, – казала, подаючи мені самої гущі, – бо мамину цицьку вже ніколи не будеш ссати. Їж, бо згинеш, дистрофіку нещасний».
Я слухаюся її, ревно виконую усі накази і дякую їй за життя. Донині. Брудній, здеморалізованій, упослідженій повії…
– Чому то люди так безнадійно порозгублювали свої позитивні заряди? – зітхнув Федір. – Від горілки чи від одностайного будівництва комунізму?.. Пішачки безвідповідальні, ґвинтики безмозкі… Та досить, вирізьблюй свою потвору; може, тобі від того легше стане.
Я
Озброєна охорона (вооруженная охрана).
