називають Михайлівськими. Вони розповіли мені леґенду про таємничого Михайла, який бурлакував тут після війни, а може, бурлакує й досі, навіть показали заглибину, де була колись його землянка. Нібито випустили чоловіка з воркутинського табору на волю, та він не захотів уже повертатися до людей. Я вірив і не вірив, бо як тут можна жити, коли вісім місяців річно тиснуть люті морози, шаленіють пурга, буревії та урагани. Але звідки взялася назва? Я думав про відчай людини, яка рішилася на таке життя, та про її фізичну й моральну міць – і в той мент моїх роздумів побачив у шелюгах високу постать, що наче виросла з-під землі. Довговолоса, з кустратою сивою бородою людина, одягнута в оленячий кожух, ступила в наш бік кілька кроків і зупинилася, спершись на рушницю, мов на костур. Я опустив вудлище, геологи посхоплювалися з місць, людина вийшла із шелюгів і зупинилася на відстані десяти кроків.
«Сіль, – сказав дідуган. – Патрони».
У його голосі не було вимоги, погрози чи благання, чоловік повідомляв нас про те, що йому необхідно для життя.
Ми підійшли. Старець був узутий в добре зшиті чуні – певне, і одежу, і рушницю виторгував у оленярів. Але за що?
«Знаю рибні місця», – сказав чоловік, пропонуючи нам свій «товар» за сіль і патрони.
«Ти Михайло?» – спитав я.
«Михайло, – відказав старий. – Я – Михайло».
«Давно ти тут?»
«Давно».
«Скільки?»
«Не пам’ятаю».
Ми переглянулися. Михайло насторожився і відступив крок назад. Я запропонував йому сіль, мило, сірники й патрони, але за умови, що ми самі все те віднесемо до його житла.
«Навести хочете?»
«Ні».
Старий кивнув головою, сказав нам іти обіч – так, щоб ніхто не залишався позаду, і ми пішли в глиб тундри. Дійшли до сторожки, вкопаної у землю. Над ямою, вистеленою оленячими шкурами, зводився міцно складений зруб із похилим дахом теж із полін ялиці; вікно без шибок виходило на південь; рама, тесана сокирою, потріскалася від дощів, снігу й вітру; під стіною – нари; посередині сторожки – вільховий пень замість стола; у куті – риболовні снасті й сокира.
Скитальник був чистий, борода й волосся розчесані, очі швидко бігали під навислими бровами; спершись спиною до стіни, він стояв із зігнутими в ліктях руками, ніби готувався відбити напад. Хлопці виклали на долівку припаси.
«Рибне місце покажеш?»
«Ходім».
Дорогою я запитав, чи він не боїться, що його знайдуть і примусять вернутися до людей.
«Я нікому не потрібний, і ніхто – мені. У мене кілька землянок, тут я зустрічаюся з оленярами».
«Хто ж ти?»
«Михайло».
«А колись ким був?»
«Полярником. До стужі звиклий».
«Чому ти тут?»
«Утік колись із Соловків. Спіймали і заслали у Воркуту. Там відбув другий строк, а
