заробітчан; розпитують, куди ті йдуть; одні раять – в одно місце, другі – в друге. Гудуть, мов бджоли в улику… А заробітчани раді такі! Думка: хоч тиждень усмак поживляться: попоїдять м’яса, а не гнилу капусту та хліб з остюками; побудуть на волі, а не в казармі вонючій.
– Не худо бы, братцы, – каже хтось, – пойти по купцам с образками!
– А што?… Право, братцы, не худо! – промовили заробітчани.
Побалакали отак, порадились, зібрались, пішли. Надвечір з півсотні рублів несуть! Рота радіє, юртується… Присудили зараз віддати двадцять п’ять Федосєїчу, а останні віддали до схову старому унтерові.
Швидко заробітчани знову пішли, а рота, сподіваючись на добру поживу, загуляла. У кого зосталася копійка про чорний день, – той і ту витрушував. Зложились гуртом; купили горілки; набражились, як квачі; співають, лаються, згадують тогорічні пригоди, свої заробітки, утрати… Горілка порозв’язувала язики. Той журиться вголос за своїми: як там жінка, діти? Той розказує про зрадливу дівчину, як він їй пацьорки обірвав; той хвалиться коханням своєї… Кожен – своїм!
Сонце вже спускалося, як вийшли заробітчани з города в чисте поле. Пройшли верстов з п’ять… Перед ними сосновий бір стояв як чорна стіна; за ними місто гвалтувало, – невгавучий крик та гомін доносився до них… Заробітчани все йшли та йшли… уже й захід сонця став жовтіти та блідніти: ніч насовувала на землю; ясні зорі виблискували в темному небі; мороз дужчав; дорога рипіла під ступнями… Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків об мерзлу дорогу, важку ступню кінську і цмокання людського голосу; незабаром показалися й сани, повно навантажені. Зверху сидів здоровенний чоловік, у бороді, зодягнений по-купецькому!
– Стой! – крикнув один з москалів – Іванов, перебігши шлях, і вхопив коня за удила. Кінь став.
У Максима мороз побіг поза спиною… «Що ж це воно буде?» – думав він, та й одійшов убік подивитися. Другий москаль, Євпраксєєв, підступив до купця.
– Здорово, купец! А что, брат, за товар везёшь?
– А ты – што? Што ты, что я тебе стану ответ давать? Поди прочь!.. – Та й устав з саней.
– Глаза имеешь, сам видишь! – одказав Євпраксєєв.
– Да вижу, что – салдат… Но чево тебе нужна?
– А вот чево, купец, вот ты товар везёшь; а у тебя ево и без ефтаво многа…
– Ну-у?…
– Да ты лошадь понукай, а не меня!.. Так вот видишь ли: у тебя товару многа, а у салдата ничево… у салдата, сам знаешь – и душа казенная… Пажертвуй, что твоя милость, на солдатское житье-бытье!
– А ты откелева – такой?
– Да уж откелева – не тебе знать… Мы просим… Дашь, за твое здоровье выпьет брат-солдат; а не дашь, не надо – проваливай!
– Проваливай? Ишь ты какой вострый! А ты бы так и сказал… а то, вишь, лошадь астанавливает, словно вор какой…
– Да ведь тебя, барада, не астанави, – обізвався з-перед коня Іванов, – ты нашево брата и слушать не станешь, вот что!
– Дашь, спрашиваю? – приставав Євпраксєєв.
– Во-на! – одмовив купець, показуючи кулака.
