поклін і поспішив з магазину у деякій розгубленості.
– Що стосується тебе, – сказала Кароліна, звертаючись до онука, – залишайся там, де стоїш, і мовчи.
Вона звернулася до Мерліна й окинула його вже не таким недружнім поглядом. Потім вона посміхнулася, і він теж усміхнувся. В одну мить вони обидва зайшлися надтріснутим, але від того не менш спонтанним сміхом. Вона схопила його за руку і потягнула на інший бік магазину. Там вони зупинилися, подивившись один на одного і дали волю ще одному довгому приступу старечих веселощів.
– Це єдине, – зітхнула вона з певною переможною зловтіхою – єдине, що приносить щастя таким старим людям, як я, – це почуття, що вони можуть змусити інших людей ходити навколішки. Бути старим і багатим та мати бідних нащадків – це так само весело, як бути молодими й красивими та мати потворних сестер.
– О, так, – посміхнувся Мерлін. – Я знаю. Я вам заздрю.
Вона кивнула, підморгнувши йому.
– Востаннє, коли я була тут сорок років тому, – сказала вона, – ви були молодим чоловіком, який дуже хотів би ходити навколішки.
– Я дійсно був таким, – зізнався він.
– Мій візит, мабуть, багато для вас значив?
– Це дійсно так, – вигукнув він. – Я думав… я спершу не думав, що ви справжня людина.
Вона засміялась.
– Багато людей вважали мене надприродною істотою.
– Але зараз, – схвильовано продовжував Мерлін, – я розумію. Розуміння приходить до нас, старих людей, адже нічого вже не має значення. Зараз я розумію, що той вечір, коли ви танцювали на столі, ви були нічим іншим, як моєю романтичною мрією про вродливу і порочну жінку.
Її старі очі поринули далеко, а голос звучав як відлуння забутого сну.
– Як я танцювала того вечора! Я пам’ятаю.
– Ви провокували мене. Я був майже в обіймах Олівії, а ви закликали мене бути вільним і зберігати повну міру молодості та безвідповідальності. Але здавалося, що попередження з’явилося в останній момент. Занадто пізно.
– Ви дуже старі, – сказала вона без докору. – Я не усвідомлювала.
– Також я не забув, що ви зробили зі мною, коли мені було тридцять п’ять. Ви похитнули мене, коли перекрили рух. Це було розкішне зусилля. Краса і сила, яку ви випромінювали! Ви стали уособленням цих рис навіть для моєї дружини, і вона вас побоювалася. Тижнями я хотів вислизнути з дому в темряві й втопити задуху життя у музиці, коктейлях та дівчині, яка повернула б мені молодість. Але потім… я вже не знав як.
– А тепер ви вже зовсім старий.
З якимось побоюванням вона відсунулася назад трохи далі від нього.
– Так залиште мене! – вигукнув він. – Ви також старі; дух в’яне разом зі шкірою. Ви прийшли сюди лише для того, щоб нагадати мені те, що я б хотів забути: що бути старим і бідним, можливо, набагато гірше, ніж бути старим і багатим; щоб нагадати мені те, що мій син кидає мені в обличчя, кажучи, що я старий невдаха?
– Давайте мені
