Митькозавр із Юрківки. Ярослав Стельмах

      – Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав. – Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знає.

      – Що, тату? – підійшов княжич.

      – Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

      – Хочу, – зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

      – Хоче, хоче, – заговорив князь до Віки. – І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. – Читай, щоб учитель чув.

      Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-ста-роруськи написано!» – здогадався він і хутенько закрив книгу.

      – Не треба, не треба, – сказав. – Хай-но іншим разом.

      – А то по-грецьки тобі втне, га? – запитав князь. – Може, – додав гордо.

      – Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Віка. – Іншим разом.

      – А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по-писаному. А то ще…

      – Потім! Потім! – не дуже ввічливо урвав його мову Віка.

      – «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ», – не здавався князь. – А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас найму-дріший. Ану, Миню! – підохотив сина.

      Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:

      – «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…»