над мушкою-годинником, і вдивляється в його механізм – піднявши задумливо брови, ніби лікар держить руку гарячкуючого; а опісля або перегляне ваш і відставить його поспішним рухом і гнівним поглядом десь до другого гуртка і звернеться до вас, або погляне на вас поважно.
«Хорий, дуже хорий, – скаже, – прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може, поможу», або віддасть з словом «пропав безнадійно, киньте!». І більше нічого. Коли ви постоїте і вас окруження дивака на хвилину-дві займе, або мимоволі ваше ухо заслухається в ріжноманітне скорше і повільніше тикання годинників, він зараз стає похмурий. «Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і сей годинник жде на мою руку, і той, а той вже від тижня цілком розложений; а другі також ждуть. Нема часу». Ледве що відкивне головою і – пішов.
А коли «хорий» вже вилічений і він його вам віддасть – то як поставить вам ціну – хоч клякай, він не спустить. «Перше було добре, – скаже їдко, – доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене вашого приятеля, коли занедужає вдруге. Є і інші майстри. «Полковий» – як себе сам називав, бо до нього багато військових заходило, – лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на сім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує», – усміхнеться сумно і вздрігне маркантно бровами.
Не старий ще, хоч на висках посивів, був високий, гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний комендант, по своїй невеликій, дуже чисто прибраній робітні з піднятою головою і обзирав свої годинники на стінах, яких мав багато – одних на продаж, другі до направки – від часу до часу перешіптуючись із собою. Деякі твердили, що відмовляв молитви, другі, що має хвилі, в котрих говорить з видінням, а треті, що вправлявся в латинській мові і в таких же фразах, котрими лаяв публіку за неоцінення його праці; але докладно не знав се ніхто.
На стіні між годинниками висів і скіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зірве його зі стіни і не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися. Лише одно знали: Максим Цезаревич ніколи неправдою не орудував, нікого не обманив. Його слово було їдке, як іржа, тверде, як камінь, – одначе – як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральній цінности.
З-поміж його дітей, т. є. трьох доньок і одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юліян. Всі проче, себто дві старші і най- молодша донька, називав він механічними колісцями, котрі після законів оберталися і окружали «мотор», мов сателіти.
Коли малому Юліянові минуло шість років, було його матері дозволено оставляти його в робітні батька на якийсь час. Але тут він не смів плакати. «Коли хочеш плакати, – наказував батько, – скажи вперед і рушай…». Опісля брав його на коліна та, показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха, з чого дитина замовкала із несподіваности такого чуда, або аж здержувала віддих, або розсмівалася.
Коли ж іноді їй тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач і говорив: «Найкраще уходь!» Ті слова означали ще ласку, якою дівчата, «колісця», лиш рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разів з кілька за дорогим для нього неосягненим предметом, а батько стояв з піднесеною, ніби за карбачем простягненою, рукою і вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням, чи улягає напорові плачу.
Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник у формі невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластівка так знаменитої різьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на дрібнім будинку з личком годинника, аж писнув з радісного подиву, йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе. «Тату, дайте!» – кликнув і простягнув руки за годинником, що стояв між іншими на столі, при котрім сиділа непохитна стать поважного батька і перебирала щось між частинками годинника. Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помічав, що дитина коло нього.
«Я нічого пташечці не зроблю», – впевняв благаючим поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи і, ніби усміхаючися, сказав: «Але вона тобі може щось зробити».
«Вона кусає?»
«Вона відлетіти може…»
Дитина вдивилася зачудовано на батька.
«Відлетіти?»
«Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши її; а тепер відходь і не мішай!»
Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він наново з’явився, прийшов і станув, як перед тим коло стола і намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.
«Вона ще сидить, – прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. – Пташечко моя маленька, ти відлетиш?»
Батько підняв великого строгого
