заховай його, будь ласка, з своїм, а то знаєш літунів: як пронюхають, так тільки й бачили!
Коробка не звернув уваги на самотню фігуру в темряві й тому, не розпитуючи й не цікавлячись справами товариша, помандрував до гуртожитка.
Щождо Кравчука, то він упевненим кроком рушив до Олени Олександрівни. Думки й припущення, що він жив ними кілька годин тому, знову заметушились йому в голові.
«Сьогодні буду хоробрим, – подумав він. – Обов’язково буду хоробрим. Скажу їй усе. Признаюсь і нічого не програю: коли й вона мене кохає – моя відвертість може стати початком нашого нового життя, не кохає – хай хоч від’їжджаючи знає, що я її кохаю».
Кравчук не помилився: підійшовши до самотньої постаті, він упізнав у ній Олену Олександрівну.
– Доброго вечора! – сказав Кравчук, знімаючи кашкета.
– Драстуйте! – відповіла Олена Олександрівна й раптом подала йому руку: до цього часу, як і він, вона ніколи руки не подавала.
Кравчук стиснув жіночу долоню й відчув, як йому ще швидше забилося серце: він у перший раз приторкнувся до цього любого йому тіла.
– Куди це ви йдете? – спитав він. – Чи не в кіношку?
– Ні, в кіношку я не збираюсь, – сказала Олена Олександрівна й, усміхнувшись, блиснула своїми білими зубами.
– А я думав у кіношку! – він остаточно розгубився, хоч і обіцяв собі бути хоробрим. Несміливість, що завжди його тримала на певному віддаленні від дружини техрука, знову брала його в свої неприємні обійми.
«Що я їй буду говорити далі?» – подумав він і уже почував, що далі він їй нічого не скаже і, як і завжди, раптом відійде від неї незадоволений і розгніваний на свою несміливість. Навіть згадка про те, що вона днями може навіки покинути виселок, навіть ця згадка не підбадьорила його. І, очевидно, Кравчук так би й пішов ні з чим від Олени Олександрівни, коли б жінка на цей раз не виявила несподіваної відваги: на цей раз їй, мабуть, нічого було губити.
– Нікуди я не збираюся, – помовчавши, сказала Олена Олександрівна, і тут же, беручи різким рухом його під руку, додала: – ходімте далі… Ну, хоч би на ту степову дорогу, що по ній ви шпацируєте.
«Тепер я їй усе розкажу, – подумав Кравчук. – Все. Рішуче все. Нічого не сховаю… І справді, що це таке, доки я буду боягузом? Треба себе негайно прибрати до рук… Боже мій, як йому приємно з нею іти, як йому до солодкого болю радісно відчувати її плече, що ним вона притиснулась до нього».
І все таки він увесь час озирався по сторонах і уважно оглядав кожного, хто проходив повз них, боючись (саме боючись!) зустріти знайомого.
– Чого ви так нервуєтесь? – спитала Олена Олександрівна, коли вони залишили за собою останню будівлю й вийшли в степ. – Чи, може, боїтесь, щоб нас не зустрів мій чоловік? Не турбуйтесь: його зараз у виселку нема.
– А де ж він? – мимоволі вирвалось Кравчукові.
Жінка засміялась.
– Їй-богу, не думала, що ви такий чудний! – сказала вона. –
