мати з донькою, – перебував Юліян у хаті, все було б інакше, і настрій не був би понурий».
– А тепер, мій любий сину? – спитав батько ще того самого вечора Юліяна, коли цей, мов спійманий чужоземний птах, зачинений в малу клітку, вештався по кімнатах.
– Тепер? Восени вступлю на філологічний факультет, тату. Хоч філологію тепер закидають і ставлять натомість новіші науки, але філології ніколи не скасують.
– Так думаєш, сину?
– Так, і на чужині мене про це впевняли. Не лиш мені так здається, що ми, українці, ще доволі сирий матеріал, щоб нам зріктися класичної філології, обійтися без виховання духу.
– А про богослов’я, що думаєш, сину, спитаю я тебе, як колись раз.
– Нічого, тату, нема причини зміняти свій план і йти на «апостола черні».
– Скоро можна мати хліб і працю, хлопче, для темного брата.
– Я й так переб’юсь і спричинюся до освітньої праці.
Годинникар водить за сином спрагненими очима, якби шукав полегші для фізичного терпіння. Син, хоч уже майже тиждень дома, не може освоїтися, що він дійсно тут. Щохвилини сідає коло батька і приглядається йому. Оповідає, як на чужині не дармував, заробляв і щадив як міг.
– Яким способом заробляв? – несміливо питається мати.
– Давав лекції слов’янських мов та найбільше придавалася мені фізична сила. Передягався в робітничу одіж, з’являвся при розпочатих будинках і там діставав працю.
Оповідав, як подорожував з Едвардом, щоб доповнити придбану науку. Він не міг не заходити до театрів. Коли пригадував деякі театральні п’єси, заслонював на хвилину очі, неначеб попри них пересувалися ще раз картини, які бачив. Слухав з Едвардом потрібних відчитів, знайомився із студентами ріжних націй. Раз навіть один багатий американець заанґажував його до своїх двох молоденьких синів на виховника, але під умовою, що поїде до нього на вісім років. З огляду на батьків не міг прийняти цієї корисної пропозиції. Пізнаючи ріжних людей та скарби чужої культури, він зазнавав духовної насолоди, але те ж і глибоке приниження, як-то інші народи власними силами дійшли до таких здобутків.
Батько брав сина за руку, притискав її до очей і шептав:
– Не суди так строго, сину, не суди, ми ще без пасіки, як ті дикі бджоли. Якби ми її вже мали, то теж сповняли б усі свої суспільні функції без помічників, як інші, і перетворились би у повну націю.
Приїхав Зарко з Покутівки з вісткою, що їм уродилася донечка і що Марія і він просять батьків, Юліяна і Оксану на хрестини. Оксана мала би з Едвардом Ґанґом тримати маленьку до хреста. Оповідав, яка Ева для Марії добра, як доглядає її щиро і вважає себе вже за справдішню лікарку. Юліян відразу відмовився, хотів залишитися при батькові.
– Іншим разом, мамо, – переконував її син, усміхаючись легко. – Вам лицює їхати, мамо. Марія через малу не скоро вирветься з хати. Їдьте і не опирайтеся.
– І Едвард поздоровляє тебе, Юліяне, – звернувсь Зарко вдруге до Юліяна, – і просив, щоб ти конче хоч на дві неділі до нього загостив, затужив за тобою і має про не одно з тобою говорити.
Юліян засміявся.
– Подякуй будучому молодому панові-дідичеві за привіт і запросини і відповідж, що, як зможу, то прийду, лише не означую реченця, щоб не бути часом словоломним.
За тиждень прийшло повідомлення до Оксани, що вона іменована при народній школі учителькою і має явитися з початком шкільного року в гірськім містечку М.
Ця вістка викликала велику радість в родині годинникаря. Оксана почувалася невимовно щасливою. От вона вже самостійна, вже має власний хліб. Та найкраще це те, що буде мешкати там, де тітка Софія Рибко, і буде разом з своєю гарною і єдиною первою сестрою, також жінкою українця-вчителя.
Радість Марії по приїзді матері і Оксани до Покутівки була велика. Через батькову недугу вона не сподівалася мами. Думала, що прибуде лише брат і Оксана. Церемонія хрещення малої українки відбулася святочно. Едвард Ґанґ з хресною мамою були поважніші, як треба, наче старі випрактиковані громадяни. За обідом о. Захарій розпитував з цікавістю Едварда про подорож, а при кінці святочної днини в Зарків прохав о. Захарій і дідичівський син паню Цезаревич, щоб Юліян приїхав відпочити після подорожі до Покутівки.
О. Захарій пригадував спеціально, щоб його не бракувало у них на відпусті з кінцем серпня. Ева, почувши це, щипнула Оксану в вухо і шепнула: «Наша стара парафіяльна покрівля піде у повітря від самої побожности, а батько це, певно, відхорує». Едвард Ґанґе прохав, щоб Юліян просто до нього заїхав. «У вас хата занизька для Юліяна», – жартівливо впевняв паню Марію і передавав для нього через Оксану кілька коробок запашного тютюну.
Небавком
