зложиш мені там присягу вірности, як в давніх легендах, Ево, як у казці…
– У казці, де до якогось часу все спить і опісля одна хвилина будить все. Раз у житті нехай і нам буде, як у казці, Юліяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що їх покасувала наука… Будемо самі собою. Ні для кого, лише для себе.
Він німо притакнув головою.
Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліян.
– Станьмо, Ево, – попросив. – Тут справді, як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.
Вона похитала збиточно головою.
– Не хочеш?
– Ні, бабуня почує.
– Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш, як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.
– Боюся тут бабуні.
– Боїшся втратити її ласку? – дразнив Юліян, схиляючись до неї, і обняв її ніжно правою рукою за плечі. – Не бійся. Тої ласки ти не втратиш. Вона лише тебе одну любить, і я попрохаю вибачення в неї. А гойданка, бач, яка приманчива.
Вона відступила нараз від нього, сіла на гойданку і, вхопившися руками шнурів по обох боках, сказала усміхаючись:
– А тепер пісню, Юліяне…
Були звернені обличчям до глибини лісу. Він сам відповів:
– «Вільшаний цар», Ево.
– О, так, Юліяне, я його так дуже люблю, і слова, і музику Шуберта.
Сказавши це, почала сама півголосом співати.
Він почав її звільна колихати, долучуючи свій гарний баритон стиха до її голосу…
Співали, переспівуючи кілька разів останні строфи, забувши на якийсь час про все довкола.
Коли скінчили, дівчина нараз, мов птах, несподівано злетіла з гойданки і, розсміявшись збиточно, пурхнула углиб лісу, залишаючи здивованого Юліяна.
Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.
– Я твоя рабиня, Юліяне.
– Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.
– То якою хочеш мене мати?
– Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.
– А чи я не українка? Батько та мама – українці, а якби й не була нею, то для твоєї любови стала б нею. А «рабині» з серцем щирої любови ти не хочеш?
– Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.
– А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нічого подібного не говорив, – кликнула, притискаючи його руку до себе. – Юліяне, ти любиш мене?
– Не віриш?
– Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?
– Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, «самими собою», ми щасливі, але, Ево…
– Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? – притулилася
