що будинки були вибудувані виключно з червоної цегли паскудної якості, бо весь час осипалися, а після затяжних дощів стіни часто осідали, а то і провалювалися. Значить, там він і оселився з дружиною, так і не виправдавши сподівань благочестивих матрон цього поселення, яке називалося то Соснівкою, як і пивниця, то просто Озерами або Лагуною. Володимир влаштувався працювати на кістковий завод водієм вантажівки. Через місяць проявилася ще одна його дивакуватість: він почав скуповувати книжки і цікавитися речами, ну зовсім не потрібними у тому середовищі, де він мешкав. Потім пішла чутка, що він шукає якусь книгу, зовсім рідкісну, заборонену. Те, що книжка була заборонена, викликало деяку симпатію у людей, що вічно копичилися біля бару, сьорбаючи кисле, наполовину розведене водою пиво. Через рік жінка народила йому хлопчика, якого назвали Андрієм. А ще через півроку вона померла від менінгіту, і відтоді Володька запив і пішов по жінках, полишивши виховання сина на підсліпувату родичку Онисимівну, яка курила «бєломор» і працювала санітаркою у дитячій консультації. Розповідали, що вона відсиділа десять чи п’ятнадцять років за зв’язки з Махном. За останнє її чи не найбільше поважали і водночас трималися подалі. Жінка вона була крутого норову, майже тобі чоловік. Тільки вона могла під час німецької окупації погавкатися з комендантом, і їй за це нічого не було. Онисимівна виховувала Андрія. Жінкою вона була грамотною, бо читала багато, ота капость пристала і до малого. Майже нічого він зі свого життя не пам’ятав, тільки великі пазухи яру з тоненькою цівкою стежки, що потім, у найгидші, найчорніші дні життя йому снилися. Хоча Онисимівна стояла осібно. У його пам’яті збереглася крихітна кімната, що пропахла молоком та медикаментами, котами і книгами; книжками був завалений коридор, маленька спальня, горище, розкладний диван з випнутими пружинами. А тому запах вижовклого з часом паперу ставав усе сильнішим. Восени, коли Онисимівна пила чай з малиновим чи яблучним варенням, запах стояв особливий, додаючи суму голій осені, з сірою перспективою неба у провалля верболозу та яру.
Але того року, коли йому виповнилося сімнадцять, трапилися події, які він намагався забути, а вірніше, не надавав спочатку значимості, і тільки упродовж короткого часу вони до нього поверталися, все яскравіші, напевне, виразніші, ніж були насправді. Ці три події потім злилися, щоб спалахнути водночас, і, видавалося, вже обсипалися попелом, як після пожежі сухим літнім днем, поволі клаптями осідаючи наприкінці вулиці твого життя; але – ні, – все має властивість паскудно осідати в пам’яті. За різницею, що в пам’яті все влаштовано, розкласифіковано та розкладено поличками: хочеш – переставляй, хочеш – ні. Блювотиння минулого, параноя минулого, спраглість нездійсненного повороту назад. Того року з’явився Лаврентій. Тоді скресло сонце його дитинства і він відчув себе дорослим. Тож Лаврентій з’явився невдовзі після скандалу в монастирі, про достовірність божилася баба Лукашиха, що торгувала
