style="font-size:15px;"> Ліквідація «спецоб’єкта» мала відбуватися під виглядом будівництва навчального закладу КҐБ. Сценарій був дуже простий. Докладний план поховань у Харківському КҐБ був. Досить було загнати техніку, добуритися до кісток, засипати могили хімікатами, залити усе водою – і трохи почекати.
План не спрацював. Рештки польських військовополонених уціліли. І коли на початку 1990-х археологи почали досліджувати колишній «спецоб’єкт НКВД», спливла наверх і ця потворна історія нищення людських могил. Для СРСР замало було збудувати віртуальну версію минулого – часом фізично нищилися навіть матеріальні свідчення, які суперечили радянському історичному міфу!
І ось тут ми підходимо до відповіді на запитання, як з’являються історичні міфи.
У цій історії ми бачимо всі основні прийоми конструювання таких міфів у СРСР.
Американські науковці Рой Баумайстер та Стівен Гастінґс свого часу написали цілу розвідку про те, якими засобами відбувається переінакшення колективної пам’яті про минуле. Вони згадують досить багато різних прийомів, але в контексті нашого прикладу згадаємо лише три з описаних ними прийоми формування альтернативної до реальної версії минулого: оминання, фальшування, звинувачення ворогів.
1. Оминання. Тут ідеться про замовчування та уникання згадок неприємних фактів. Катинська історія опинилася темою «табу» на довгі 50 років саме в ключі такого підходу до справи. Ба більше, оминання перетворювалося на заперечення самого факту події, що насправді мала місце.
2. Фальшування. У 1944 році спеціально створена комісія під орудою академіка Миколи Бурденка фальсифікувала докази, які дозволяли не тільки заперечувати радянську відповідальність за цей злочин, але і доповнити його «доказами» нацистської причетності до Катинського вбивства. Підробили як свідчення «очевидців», так і певні матеріальні докази. Наприклад, до звіту Бурденка як доказ долучили листівку із підробленою датою відправлення, щоб довести, що розстріл відбувся не раніше 1941 року.
3. Звинувачення ворогів. Цей прийом використовувався і у 1943 році, коли вже через кілька днів після німецького повідомлення СРСР звинуватив нацистів у знищенні польських військовополонених, і у 1944 році, коли комісія Бурденка продовжувала звинувачувати у цьому нацистів, і навіть у 1969 році, як ми бачили на матеріалах КҐБ СРСР. Мета цього прийому була очевидною: приписування ворогові власного безчестя.
Але Катинський злочин – це тільки один із багатьох міфів, якими радянська пропаганда й історіографія оточила період Другої світової війни. Таких міфів, що функціонують у колективній пам’яті на пострадянському просторі, можна нарахувати десятки. Так СРСР намагався сконструювати Великий Міт Великої Війни.
Якийсь час тому Львівський форум видавців запросив мене до публічної дискусії із блискучим істориком Ярославом Грицаком. У тій розмові професор Грицак запропонував розрізняти міф і Міт. Різниця ніби незначна – лише
