ні до чого. Повір, це не я відправив її жити так далеко. Ми були надзвичайно обережні, але зрештою її чоловік усе пронюхав і забрав нас одне в одного. Він домовився на роботі, щоб його перевели до Каліфорнії. Егоїстично вирвав з коренем усю родину.
– На мою думку, він учинив сміливо: залишив усе заради кохання й подався на край світу, щоб захистити свій шлюб.
– Не заради кохання, а через ревнощі!
– Якщо ця жінка так тебе кохала, то що змусило її поїхати за ним?
– Її донька. І ти. Через тебе я залишився в Парижі.
– Я вже й забув, що зруйнував тобі життя.
– Я такого не казав – та й ніколи так не вважав. У будь-якому разі він нічого не досягнув, розлучивши нас.
– А ти звідки знаєш?
– Коли вона поїхала, я мусив узяти на себе всю відповідальність, адже дозволив їй піти, не наважившись покинути твою матір і тебе. Я не хотів мучити Каміллу, а тому багато місяців мовчав. Це мовчання кожен день дорого мені коштувало і завдавало ще більше болю, коли ми їхали відпочивати. Якби Камілла знову закохалась у свого чоловіка, вона б не написала мені першою і ми б не листувалися двадцять років.
– Ти розповідав про наше життя чужій жінці?
– Я розповідав їй про своє життя, багато чого справді стосувалося тебе, але не все.
– А її чоловік? Чим він займався після переїзду? Не відповідай, сам не знаю, навіщо поставив це запитання.
– Колись він був авіаконструктором, а на хвилі розвитку інформаційних технологій у Силіконовій Долині став мультимільйонером. Трохи вульгарно, але кожен робить, що може.
– Ти його знав?
– Звісно. Сумна банальність. Ми часто перетиналися на відпочинку і сподобалися один одному. Іноді вечеряли всі разом. Про тебе і їхню доньку дбала одна й та сама няня. Це тривало, доки ми з Каміллою не визнали своє кохання.
– А ваші парні вечори були цікавенькими. Двоє коханців і двоє рогоносців, серед яких і мама.
– Спершу проживи власне життя, а потім уже засуджуй мене. Ти повіриш, якщо я скажу, що наше кохання було цнотливим?
– Якщо ти так кажеш, тату, чому б мені тобі не повірити? Наша розмова переповнена іншими абстракціями, які мені не до снаги перетравити.
– Тома, послухай мене! Якщо чоловік Камілли розвіє її попіл до того, як ти встигнеш виконати моє прохання, усе буде скінчено.
– Що буде скінчено?
– Ми. Камілла не змогла стати жінкою мого життя, але я хочу, щоб вона стала жінкою мого посмертя, і для цього потрібен ти.
– А думку самої Камілли ти запитував? Що тобі відомо про її останню волю?
– Ми переписувалися двадцять років, невже ти гадаєш, що мені не відома її остання воля?
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета
