шибайголови – він вимовляв ці слова з особливим глузуванням, що було мені ще неприємніше, – ці рубаки, додав він, поглядаючи на мене своїми очима, як у дикої кішки, засиділися довше, ніж треба, в шинку на вулиці Феру. Його гвардійці, роблячи обхід, – я подумав, що він розрегочеться мені просто в обличчя, – були змушені затримати цих порушників нічного спокою. Хай йому біс! Ви чудово про все це знаєте! Заарештувати мушкетерів! Ви були в цій компанії… так, ви, не відмагайтеся, вас упізнали, і кардинал назвав ваші імена. Так, це моя помилка, моя, адже я сам підбираю собі людей. Ось ви, Арамісе: на біса вам мушкетерський мундир, якого ви в мене випросили, коли в сутані вам було б набагато краще? Ну а ви, Портосе… нащо вам здалася ця розкішна золота перев’язь? Щоб носити на ній солом’яну шпагу? Або Атос… Я не бачу Атоса. Де він?
– Добродію, – скрушно мовив Араміс, – він хворий, дуже хворий.
– Хворий? Дуже хворий, кажете ви? І яка ж хвороба до нього вчепилась?
– Припускають, що в нього віспа, добродію, – сказав Портос, щоб і собі докинути слово. – І це дуже сумно: хвороба, певно, спотворить йому обличчя.
– Віспа! Гарненьку історію ви мені тут розповідаєте, Портосе! Хворіти на віспу в його роки? Та ні!.. Його, мабуть, поранено… або, може, вбито… О, якби я міг знати!.. Сто чортів! Панове мушкетери, я не бажаю, щоб мої люди вешталися по сумнівних закладах, встрявали у бійки на вулицях і хапалися за шпаги, коли їм заманеться! І нарешті, я не бажаю, щоб моїх людей мали за посміховисько гвардійці пана кардинала! Ці гвардійці – браві хлопці, вони порядні люди й умілі воїни. Ïх нема за що арештовувати, та, крім того, вони й не далися б, щоб їх арештували. Я цього певен! Вони ладні скоріше вмерти на місці, ніж відступити бодай на крок. Рятуватися, бігти, тікати – на це здатні тільки королівські мушкетери!
Портос і Араміс аж тремтіли від люті. Вони охоче задушили б пана де Тревіля, якби в глибині душі не усвідомлювали, що тільки палка любов до них змушує його так говорити. Каблуками чобіт вони дрібно витанцьовували на килимі, кусали до крові губи й щосили стискали ефеси своїх шпаг.
У передпокої чули, що викликали Атоса, Портоса й Араміса, а голос пана де Тревіля був такий розлючений, що десяток цікавих одразу підступилися до самих дверей. Неважко було помітити, як зблідли їхні обличчя від люті, коли вони, прислухаючись до кожного звуку з розмови, слово за словом переказували решті капітанові образи. За мить уже весь будинок, від дверей кабінету аж до під’їзду, гудів, як потривожений вулик.
– Он як! Королівські мушкетери дозволяють гвардійцям кардинала себе арештовувати! – вів далі пан де Тревіль, розлючений не менше, ніж його солдати, карбуючи кожне слово і, немов убивчі кинджали, встромляючи їх одне за одним у груди своїх слухачів. – Он як! Шість гвардійців кардинала арештовують шістьох мушкетерів його величності! Побий мене грім! Я прийняв рішення. Я зараз же йду до Лувру, подаю у відставку з посади капітана мушкетерів короля і проситимусь лейтенантом до кардиналових гвардійців. А якщо король мені відмовить,
