що вони «скаржаться»), в’язали паки одягу, різного начиння і, звичайно ж, готували від імені молодої та її рідні багаті дарунки молодому. (Він в той же час на своїй Сіверщині готував найкращі дарунки молодій та її рідні). Потім вибирали найкращих коней з княжих табунів, які перед тим на полонинах Карпат нагуляли добру силу. Не скупилися на аргамаків, як зветься порода швидких і витривалих верхових коней зі Сходу.
Остерігалися осоромитись перед женихом та його ріднею, перед родом Ольговичів гоноровитих, як і перед усіма тамтешніми сіверянами, тож старалися і нічого князівні в дорогу не шкодували.
– Глядіть мені, – раз по раз наказував, як гримав, князь Ярослав. – Робіть се діло найліпше. Віддає дочку не хто-небудь, а сам Ярослав Осмомисл і не кому-небудь віддає, а молодому Ольговичу… Вони, крім Новгород-Сіверського, ще й Чернігівським князівством володіють і на сам Київ руки простягають… Наш товар, а їхній покупець… Щоби не закрутив, бува, носом…
Старалися… І батьки та рідня молодої, і ті, хто грав роль батьків та родаків молодого.
Все, все було тоді в Галичі, як зазвичай у подібних випадках завжди було на Русі. А скільки скринь наготували молодій, скільки добра у них наклали – за вік його Єфросинія не зносить. Скрині навіть повантажили на воза і в супроводі княжих вершників возили їх містом. Показували галичанам добро молодої, запевняючи їх, що саме ці скрині повезуть до молодого.
Оскільки галичани ні-ні та й ображалися, що таке гучне весілля буде не в них, хоч заміж іде їхня князівна, забагли подивитися на молоду – яка вона буде на весіллі в Новгород-Сіверську у врочистому вбранні.
Єфросинію вбрали – як справжню наречену вбирають на «справжнє» весілля – посадили в позолочену парадну карету отця, виділили сотню хвацьких княжих вершників і повезли містом – люду показувати.
А дружки голосисто, задерикувато-весело виводили пісню, що її, вочевидь, самі ж щойно й склали на честь такої події – не морока це для співочого люду, а гарна забавка:
А в нашої Єфросинії
Очі сині-синії…
Губки-губоньки малинові,
Щоки-щічки калинові,
Як смеріченька рівна,
Як мавка чарівна…
(Фантазія у співаків була безмежна).
А хода, як у пави,
У дочки Ярослава.
А сама вона – як на морі лебідка.
Добра, добра буде комусь жінка!..
І тільки в одному гурті закінчували, як у другом одразу ж підхоплювали:
А в нашої Єфросинії
Од весняного неба
Очі сині-синії.
Очі сині-синії
У нашої Єфросинії.
Ой що тобі, князю, що тобі, князю, ще треба?
У третьому гурті тієї ж миті підхоплювали:
Якої трясці,
Якої напасті?
Хутчій молоду забирай,
Під вінець веди.
Буде тобі, князю, рай,
А
