Хай плачуть старі дівки та восени Покрову благають: «Ой, Покровонько, покрий мою головоньку…» А ти ладнайся в дорогу. Радій, що тебе князь посватав. Вже й поїзд весільний, – казала, як вирок виносила, присуд жахливий, – княжі люди приготували…
Поїзд весільний княжі люди таки приготували, а Єфросинія все ще співала:
Чи я в батька не дитина була,
Чи я в батька не кохана була?
Взяли ж мене, заміж дали
І світ мені зав’язали —
Така доля моя!
Гірка доля моя!
Чи не було річеньки утопитися?
Чи не було кращого полюбитися?
Були річки – повсихали.
Були кращі – повмирали —
Така доля моя!
Гірка доля моя!
В останню ніч перед поїздкою майже не спала. Її наче щось трусило і тіпало. Душа не могла вгамуватися, Єфросинія, на глупу ніч дивлячись (десь далеко над бескиддям Карпат свіркали блискавиці й ледь чутно гриміли громи), кудись поривалася, щось шукала. Те, що вже неможливо було знайти…
Лише під ранок якось змусила себе прилягти, а прилігши, замовила віщий сон:
– Живу в Києві на горах, кладу хрест у головах, – хрестик під подушку вона й справді на сон віщий поклала, – з ким вінчатися, з ким заручатися, з тим і за руки держатися…
Шепотіла в пітьмі спочивальні (а десь над бескиддям далеких Карпат блискавиці свіркали, громи гриміли, аж до Галича відлуння докочувалося), квола свічечка ледь-ледь блимала…
– Понеділок з вівторком, середа з четвергом, п’ятниця з суботою, неділенька-удовиця – який сон мені присниться. Дай мені, Боже, того повидати, з ким маю вік вікувати…
Він і приснився, як на часинку заковизла. Той, до кого її вранці мали везти весільним поїздом, на який вже поскладали бочечки з медом, з ким вона мала вік вікувати…
Ой, приснився ж, як перед нею уродився.
З’явився уві сні молодик, високий, тонкий станом, голубоокий князь. На голові в нього шолом позолочений у промінні сонечка сяє, на грудях броня ратника, біля пояса меч висить. Русі вуса й борідка, приязні очі… Стоїть, коня за вуздечку тримає і так ласкаво до неї усміхається…
Єфросинія й схопилася. Приклала руки до грудей, серденько чомусь сполошено-радісно пташкою в грудях забилося…
Ой, приснився ж, як перед нею уродився…
Ой, гарний же князь, як намальований – треба хутчій до нього в дорогу ладнатися, аби з ним вік звікувати…
Нянька до спочивальні із свічкою в руках заглянула.
– Княгинько, дитинко, пора.
Єфросинія намагається серце в грудях притримати – ось-ось воно, здається, випурхне з грудей…
– Вже… пора?
– Пора, княгинько, пора. Вже над Карпатами світає, і перед рундуком хоромів княжих весільний поїзд тебе чекає…
Коли в ті далекі часи галичани їхали зі свого Галича чи й взагалі з князівства до стольного Києва (або на Наддніпрянщину),
