поличку.
– Усе одно не піду! – Я настирливо позадкував до дверей, готовий подарувати зеленій шафці все, що дід щойно в неї поклав.
Дід узяв мене за руку й прошепотів:
– Я за дві години прийду.
– Усе одно не залишуся.
– Через півтори.
– Через п’ятнадцять хвилин! – наполягав я.
– Через годину, – здавав позиції дід.
– Через пів! – Я вперто стискав час.
– Гаразд. – Дід поплескав мене по плечі. – Я трохи тут погуляю й скоро прийду.
Я витер рукавом очі й просунув голову в двері. Досвід попереднього дитячого садка не пройшов безслідно. Я обернувся, махнув дідові «па-па» і зайшов у кімнату. Як виявилося пізніше, сніданок уже закінчився, ранкова зарядка теж. Я вирішив, що в такий час треба приходити щодня.
Пані в чорній спідниці виявилася моєю новою вихователькою. Її звали Іванна Валентинівна. Я також ніяк не міг запам’ятати її ім’я. У кращому разі казав Валентина Іванівна. Щоб легше було запам’ятати, я навіть шукав у голові когось із знайомих чи сусідів із схожим іменем. Але ніяк не знаходив. Коли я виросту, жодну свою дитину не назву Іванною Валентинівною.
Діти сиділи купками по кутах і бавилися іграшками. Я оглянувся. На стінах висіли якісь малюнки, знову тарілки з пап’є-маше, на полицях – книжки і ще якісь незрозумілі речі. Вихователька підвелася з-за столу і підійшла до мене. Вона взяла мене за руку, погладила по голові й сказала:
– Зараз я тобі про все розкажу.
Я швидко забрав з-під її руки голову. Вихователька проводила мені екскурсію, наче я досі ніколи не бачив дитячого садка. Найдовше вона стояла біля кутка для шибеників. Якісь дивні проекти в цих садках. Могли б зробити всі кімнати круглими.
– А де ваш телевізор? – запитав я.
– Телевізор? – виховательчині очі стали схожі на колеса «мерседеса».
– Бабуся казала, що ми цілий день будемо дивитися телевізор.
Вихователька потерла лоба, потім приклала пальці до рота (так робить бабуся мого друга Тараса і ще приказує: «Боже мій, Боже! І що ж я маю з тою дитиною робити!»), далі глянула на стелю, на годинник…
– Телевізор дивляться тільки чемні діти.
– То чому ж ви мені не показали кімнату для чемних, а тільки ту, де є куток?
Я зрозумів, що в них нема ніякого телевізора, що слово «чемний» давно застаріле і що вихователька просто відбріхується. Та я себе не видав.
– Завтра маєш прийти раніше, – сказала вона.
– Я не можу раніше.
– Чому?
– У мене хворий дід. – Я вкусив себе за язик і схрестив пальці.
– А що в нього? – стурбовано глянула вихователька.
– Його ноги починають працювати тільки після дев’ятої.
– Агаа, – зрозуміла вихователька.
– Ви мені не вірите? Ми вчора ходили в поліклініку. Його били молотком по колінах. Таки не вірите! – підвів я голову вище. Досвід поліклініки хоч десь пригодився.
