у глибині гір. Оранжерея існує багацько літ і за цей час перетворилася на справдешню джунглю. Без поводиря туди нічого й потикатися.
– А де знаходиться бібліотека?
– Тут-таки, в палаці. Бібліотека ця ховає бозна-які скарби, ніхто ще їх усіх не дослідив. Маємо тут ориґінали «Слова о полку Ігоревім», твори Ярослава Мудрого, думи Митуси. А скільки тут різного добра, котре було викинуте з музеїв! Багато чого з того, що вважається безнадійно втраченим, міститься тут.
Бумблякевич не вірив своїм вухам:
– Щоб аж такі цінності збереглися на сміттярці?
– А ви думали! – аж пушився від гонору пан Джавала, попиваючи каву. – Коли Теодор фон Шруботяг сяде на престолі, усі ці скарби передамо народові.
До зали впливла сама княгиня – панія в літах, але при тілі, ще й з пишним декольте і бльонд фризурою, викладеною такими штудерними кренделиками та калачиками, що годі було допетрати, чи то її волосся, а чи перука, і ще напацькана та напахчена так, що відразу по всій залі покотилася п’янка задуха французьких парфумів. Мала на собі рожеву сукню, що спадала до самої підлоги, виразно старого крою. На шиї іскрилася золота змійка з двома зеленими смарагдами очей, а на пальцях грали всіма барвами перстені.
– Па-а-ане маґістре! Як я втішена вашій візиті! Мушу негайно з вами порадитися щодо завтрашньої гостини…
Вона ґраційно подала ручку, яку по черзі чмокнули пан маґістр і Бумблякевич.
– Маю честь запізнати вас із вашим новим підданим добродієм Бумблякевичем, котрий за фахом є істориком.
– О-о, я дуже рада! Нарешті хтось займеться моїм архівом, бібліотекою і музеєм. Я мушу нарешті мати катальог сміттярки, куди повинні ввійти геть усі історичні й культурні цінності, які тут містяться. Чимало вартісного можна знайти і за межами мого палацу. Але тільки в тому випадку, коли об’єкт занесено в катальог, можна надіятися, що він не загубиться і не знищиться. Чи не так, мій любий маґістре?
– Маєте рацію, ваша світлосте.
Нарешті княгиня вмостилася на канапу і дала таким чином можливість всістися й обом панам. З’явилася покоївка і поставила на стіл тацю з канапками, а що наш герой уже добряче зголоднів, то накинувся на тії канапки з особливим завзяттям. Княгиня узяла папку в покоївки і, розгорнувши її, сказала:
– Зараз ми з вами зазирнемо, які то страви і трунки чекають нас завтра. Може, чогось бракуватиме, то підкажете… Почнемо з вин… Ага, наше фірмове вино «Червоний сажотрус». Це більше для чоловіків, надто воно терпке і міцне. Мені куди ближче «Роса кульбаби» – ц-ц-ц-ц! що то за винко! Жовте, чистеньке, як сльоза Богородиці, і ледь солодкаве. Коли його наливаєш до келиха, то починають підніматися бульбашки, мовби воно скипало… Це вино виноградне, але настояне на квітах кульбаби, а тому так духмяно пахне медом… Інше виноградне вино має назву «Цвіт папороті». Воно цілком нове, викохане у наших винницях і саме завтра відбудеться його прем’єра.
– Ох,
