слинка, і я хочу лише одного: негайно заснути і прокинутися рівно за п’ять хвилин до початку бенкету.
– Ви, як завше, – вершина ґалантности. Але, панове, маємо зовсім небагато часу до початку полювання. А я мушу ще урядити деякі приготування. Ви, пане маґістре, підете зі мною. Панно Фрузю, прошу запровадити пана Бумблякевича до бібліотеки. Гадаю, він там проведе час не без користи. Але не забудьте його й забрати звідти, коли всі вирушатимуть на лови. Не маєте нічого проти, пане Бумблякевич?
– О, ні, мені дуже цікаво побачити, як полюють на однорога.
– Прекрасно. Не забудьте, панно Фрузю, також наготувати для гостя ловецький костюм мого покійного чоловіка. Статурою вони будуть однакі, чи не так, пане маґістре?
– Пан Бумблякевич, може, буде трішки нижчий.
– Ну, це не завада. Мій чоловік був страшенним аматором ловів, інколи він вирушав на тиждень-два, забрідаючи у незвідані краї, полюючи на фантастичних тварин, доки врешті-решт і не загинув жахливою смертю. Ах, я мушу, мушу вам показати трофеї мого чоловіка. Але то буде завтра. До зустрічі, пане Бумблякевич!
Боже, як вона проказала його прізвище! Бум-бльа-кє-вич!.. Як це шляхетно, як вишукано… Він навіть усю дорогу, поки вела його панна Фрузя, намагався подумки повторювати своє прізвище у той самий спосіб, щоби надалі послуговуватися лише ним. Бо тільки в такій версії нарешті його прізвище забриніло поважно, наповнилося змістом голубої крови, вцідженої далекими предками, і надало своєму володареві небувалої досі рівноваги.
2
Прокрокувавши напівтемними залами й коридорами так швидко, що годі було щось встигнути роздивитися, опинилися вони в книгозбірні, котра відразу вразила Бумблякевича своєю помпезністю. Височенні книжкові шафи нависали, мов скелі, і погляд губився у їхніх вершинах, встелених зимною імлою, з котрої, здавалося, от-от посіється густа снігова мжичка, і сам Бумблякевич відчув себе перед ними малою мурашкою – нікчемною і плюгавою. Безмірна кількість книг вражала уяву, п’янила і гіпнотизувала. У бібліотеці сіріли сутінки, і він не одразу помітив низенького згорбленого чоловічка, що випірнув звідкись із вузеньких провулків книжкових хмародерів.
– А хто се до нас прийшов? Кого се ви, панно Фрузю, припровадили?
– Це наш княжий історик пан Бумблякевич, – виповіла Фрузя. – Її світлість забажали, аби я сюди його привела, то ви вже забавте пана, а я піду…
– З Богом, голубонько, – проказав дідок і, поправивши на носі окуляри, уважно зміряв гостя. – Ну, я вже знаю, як вас величати. А мене – Транквіліон Пупс. Якщо чесно, то це моє псевдо. Адже письменник мусить мати прізвище дзвінке і виразне. Особливо це стосується класиків. Ви тільки уявіть собі на хвильку, що було б, якби Шевченко мав таке ж прізвище, як наш письменник XVII століття Афанасій Кальнофойський, га? Це ж був би просто жах і дика розпука! Спробуйте хоча б утворити щось на зразок «шевченкознавства», або «шевченкіяни», або «шевченківських свят»…
