бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку… Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став обожнювати… І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження… Інакше й не скажеш… Це щось незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині, – цього зі мною не було…
Бумблякевич заплющився і прочитав з пам’яті:
Небо вечірнє темне й мовчазне
Плине поволі крізь мої очі,
І сонце, наче надія, гасне,
Топлячи тіло у ропу ночі.
Тінями тіней никають тіні,
В час такий простір робиться тлінню.
Хочеться нині в своєму тілі
Для себе самої скидатися тінню.
Прийду додому і чути хочу,
Як місяць сіє зорі у ситко,
І небо плине крізь мої очі,
Наче крізь голку хтось тягне нитку.
– Це з цієї другої книжечки, – сказав Бумблякевич. – А от послухайте, як проникливо вона передала душевний стан людини, яка опинилася під совєтською окупацією:
Коли прийти? Приходь, либонь, весною,
Бо нині бачиш – вечір і сльота,
Тумани, мов орли, над головою,
І я така похмура і не та.
І все навколо дике й непривітне,
Що в дощовій краплині нишкне страх,
Уже себе самих останні квіти
Слухняно розпинають на вітрах.
А дні такі бездонні і бездомні
Повз наші вікна линуть вдалину,
І кішкою набридливою втома
Своїм нявчанням хилить нас до сну.
І ти такий далекий і печальний,
Хоч я й покірно-тиха, як колись.
Побіля ніг твоє сумне мовчання,
Немов калюжі крові розлились.
Хай божевільний вечір диригує
Симфонією тиші і журби,
Та свічка щось уперто нам віщує
І радить мені більше не любить.
А ти приходь… та тільки не востаннє,
Руками посвіти собі в імлі.
Приходь в ту ніч, коли мене не стане,
Коли й тебе не буде на землі.
Транквіліон співчутливо зиркнув на Бумблякевича.
– Вам би слід було жити в ті часи, коли це писалося. Ви ж бо відчуваєте якусь ностальґію, я це бачу. Я добре ті часи пам’ятаю, але виріс із них вже настільки, що на мене вони діють лише як теплий спомин. Принаймні мене та поезія не розчулює. Вона надто чуттєва. А до того ж, знаючи, що писала ті вірші Мальва, то, слухаючи їх, уявляю перед собою молоду жінку, котра граційно скидає сукню і гола-голіська заходить у ставок…
– Щоб я тріс, коли це з вами й справді не лучилося! Ви бачили її!
Транквіліон сумно кивнув головою…
– То було вже давно… Я й справді якось випадково підгледів Мальву, коли вона купалася.
– Ви бачили все? – спитав Бумблякевич таким голосом, наче йшлося про зґвалтування його сестри.
– Я бачив її лише ззаду… Цього було доволі, щоби ніколи більше не сприймати серйозно її віршів. Коли часами натрапляю в давніх часописах на її ім’я, то враз
