Навіть половецькі могили і половецькі леґенди оспівані нашим народом: Савур-могила, євшан-зілля. Де ви бачили, аби хтось оспівував ворога? Та й у «Слові о полку Ігоревім» автор ніде не сипле прокльонів на голови половців, а змальовує їх з такою повагою, що і русичів. Половці мали, як і козаки, малиновий стяг, білі хоругви. Половці були нехрещені, а тому автор їх називає «поганими», «дітьми бісовими», але не більше. Араби описували половців так: високі, світловолосі, носи прямі, вуста повні, вуса підковою, на голові чуб, очі великі – сірі або сині, зрідка – карі. Хіба це опис монголоїдів? У Северина Сапіги у книзі «Мандрівка довкола борщу» є цілий розділ, присвячений доказам того, що скити, половці й козаки – це одне й те ж.
Бумблякевич узяв до рук книгу Северина Сапіги й розгорнув її при самому кінці, де довгими рядами йшли половецькі імена.
– Зверніть увагу, – сказав Пупс, – як багато імен має закінчення на «ак». Бабак, Варнак, Гірчак, Гончак, Кончак, Гром’як, Гущак, Дончак, Друшляк, Коб’як, Кобеняк, Гзак, Козак, Коршак, Купчак, Бумбляк…
– Бумбляк! – зойкнув Бумблякевич.
– О, бачите! Можете пишатися – у вас половецьке походження.
– Боже мій, а я стільки мучився із цим прізвищем! Мені здавалося, що це якась лайка, щось непристойне. І тільки тут, на сміттярці, ім’я моє очистилося. Спочатку в устах княгині, а тепер і в цій книзі.
– Пане Бумблякевич, ваше прізвище зустрічається і в козацьких реєстрах. Був такий полковник Бумблякевич. Уславився тим, що розбив москалів на Ворсклі. Понадто – був схожий на вас! Зросту, правда, вищого, але теж у тілі й голомозий. Гнув у руках підкови, п’ястуком міг убити хоч бичка, а хоч москаля.
– Я давно підозрював, що я не простий собі чоловік. Щось у мені завше було таке, що вивищувало над іншими. Але життя затовкло так, що з мене вийшла сіра і непримітна особа.
– А, до речі, яке ваше ім’я?
– Кличте мене Бумблякевич.
– То я маю до вас звертатися на прізвище?
– Моє ім’я така ж бздура, як і ваше. Одна лише різниця, що ви своє самі вибрали, а мені дано воно від народження. Я завше соромився його. Особливо в школі, коли почали вивчати Котляревського. З мене кепкували, насміхалися, і я зненавидів його. А згодом просто вирішив забути. І якось уже звиклося, що перетворився я на Бумблякевича без роду й імени. І так мені найліпше.
На хвилю обоє замовкли. В тиші чути було тільки ліниве цокання дзиґаря. І тут пролунав сміх. Сміявся Транквіліон, і в очах його танцювали бісики:
– А що?! Коли б це від вас залежало, то кого б ви порятували? З тих семи, розстріляних 27 жовтня?
Це було так несподівано, що Бумблякевич не відразу второпав, про що мова, а коли дійшло до нього це підступне і їдке запитання, то зрозумів, що вскочив у халепу. На сто відсотків певним не був, що стоїть перед ним Семенко. А назвавши будь-кого іншого, міг образити нового знайомого.
– Гадаю, ті, хто готував вашу втечу, не день і не два розмірковували, на кого саме має
