одноріг – це щось незвичайно граційне, витончене і янгольське.
– Так воно і є. Це на продиво гарні сотворіння. І якщо Леда могла кохатися з лебедем, а донька фінікійського царя Європа з биком, в образі якого постав перед нею Зевс, то чому б Мальва не могла собі цюпцятися з однорогом?
– Отже, вона тоді втратила цноту?
– Є така підозра. Сама вона не зрадила цього ані півсловом, але ж і не погодилася більше відігравати ролю приманки. От що цікаво! Звичайно вона тлумачила це іншими причинами. Буцімто після тої пригоди стала вегетаріанкою. І навіть чути не бажає про жодні лови.
– А вам самим не шкода вбивати цих красивих тварин?
– Але ж ми полюємо на них не тільки задля рогів, а й задля смачного м’яса. Раз на рік мусимо скуштувати печеню з однорога. Це щось як кутя на Різдво, розумієте? Водночас це й принесення жертви і шана для тотему. Споживаючи однорога, ми отримуємо великий заряд бадьорості. Це як у дупу вставити пір’їнку. Ніколи не пробували?
– Пір’їнку? Ні.
– Спробуйте. І відчуєте себе орлом. Десь глибоко в душі живе в кожному з нас первінь хижака. І не чотириногого, а крилатого. Ми мали колись крила, але втратили. І все наступне наше існування полягає в намарних пошуках крил. Тому-то у снах ми літаємо й деколи навіть падаємо коміть головою на вибрану жертву.
– Слухайте, а що коли виявиться, що Фрузя не панна?
– Це важко припустити. Ми всі її знаємо як панну. Хіба би…
– Хіба би? – насторожився Бумблякевич. – Тобто ви допускаєте, що може бути й навпаки?
– З жінками ніколи не можна бути певним ні в чому. Жінки неземні сотворіння. Вони панни Місяця. І Місяць керує всіма їхніми вчинками. А нам, земним істотам, не дано збагнути жінку. Є тільки один-єдиний мент, коли перед нами прохиляється куртина таємниці, а точніше маленька шпарка у великій таємниці.
– Справді? І коли саме це стається?
– Ледве, чи це вас утішить. Бо це стається тільки в момент вашого останнього подиху. Саме останнього, а не передостаннього чи третього-п’ятого з кінця. Останній подих! Він відчиняє брами, він розсуває шпарки.
– Звідки вам про це відомо?
– Звідки? З власного досвіду.
– Але свого останнього подиху ви ще не глитнули, нє?
– А от якраз і глитнув. Я мав той останній подих, але доля покерувала так, що я воскрес і живу вдруге. Живу, пам’ятаючи про свій останній подих і про всі дверцята і щілинки, які прочинилися для мене.
– То ви теж осяяні космосом!
– Що? Космосом? Це звучить, як прибитий з-за рогу мішком.
Несподівано князь зупинився, роззирнувся і скомандував розсіятися пагорбами. Фрузя прямувала далі в напрямку галявини, що разом з невеличким озерцем тішила око кроків за триста. Там востаннє зустрічали однорога.
2
Бумблякевич хутко засапався і, вибравшись на гору сміття, сів перепочити. Далеко-далеко, доки очі сягали, звивалися гірські пасма, окремі
