на жіночій вроді.
– Що тут одне з другим має до речі?
– Котре одне і котре друге?
– Те, про що ти щойно говорила.
– А про що я щойно говорила?
– Ти не пам’ятаєш, про що ти мені говорила?
– Ми, русалки, ніколи не пам’ятаємо того, що говоримо. Кожне слово, яке злетить із наших вуст, мигцем вивітрюється з голови. Це, між іншим, дуже зручно. Голова завше залишається вільною для свіжих слів. Якби усі жінки володіли такою здатністю, ціни б їм не було.
– Але ж ти пам’ятаєш про те, що мене вже бачила, так?
– Побачене запам’ятовується, а сказане ні. То про що ж я говорила?
– Про те, що я інтелігентна людина і розуміюся на жіночій вроді. А я спитав, який тут зв’язок між інтелігентністю і розумінням на жіночій вроді. Мені видається, інтелігентність тут ні до чого. Можна розумітися й не будучи інтелігентом. І навпаки – бути інтелігентом і нічого не розуміти в жінках.
– Це для мене заскладно. Скажу тільки, що з інтелігентною людиною значно приємніше мати справу. Ти ж напевно і книжки читаєш?
– Звичайно.
– Чи траплялося щось цікаве про русалок?
– Ну, скажімо, в Андерсена описана історія про русалку, яка прагла стати людиною.
– Приблизно так я це собі й уявляла. Хіба люди здатні вигадати щось оригінальніше? Наприклад, історію про людину, яка прагла стати русалкою. Невже тобі ніколи не марилося стати водяником і мати у свому розпорядженні цілий гарем русалок?
– Марилося, – чесно зізнався Бумблякевич.
– А тепер на хвильку уяви собі, що ти не водяник, а сміттяник, і довкола тебе такі чарівні істоти, як я.
Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на Бумблякевича таким палким поглядом, що він спалахнув рум’янцем.
– Ум-м-м… – підморгнула русалка і, стріпнувшись, вивільнила із сміття білі перса. – Мав би охоту?
Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.
– Ну, не будь таким тюхтієм! – простягла до нього руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом з’явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.
Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом уздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:
– А-а… як… е-е… ми… теє… в… куди?…
– В туди! – засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю – круглу й пухкеньку, мов снігова куля.
Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що Бумблякевичу запаморочилося в голові, і він, уже сливе без пам’яти, заходився розщіпати ширінку.
– Ну…
