лізе по стегні усе вище, і вище, і вище, але дуже потиху, так, що я поволі починаю тремтіти… все в мені у цю мить здригається і сіпається, кожна найменша частиночка мого тіла зачинає тремтіти… а він тим часом добирається до моєї потаємної потаємности, до моєї святенної святенности, до моєї невтішної невтішности, до моєї лелійної лелійности, до моєї непорочної непорочности і легенько-легесенько-легосюнінько, ледве-ледве легітно лоскоче… О, се мов подих вітру з-над Коралового моря! Трепетання пальм! Доторк місячного променя!.. А він усе тісніше й тісніше припадає до мого лона, й воно починає відчинятися йому навстріч, мов Брама Раю для праведника… І каже лоно: увійди, праведнику, хай воздасться тобі за труди і мислі твої, припади устами і надпий вічности… І тоді заграє джерело кастальське, і спінені хвилі побіжать його зустрічати, бо приходить той, хто відчиняє брами… І він входить туди, де його очікувано, де все аж пашить любов’ю і жагою…
Фрузя замовкає, заплющивши очі, і Бумблякевич чує, як під його рукою наливається небесними соками пружне персо, аж лячно стає, що тільки-но стиснеш необережно, і бризне воно відразу на всі боки…
– Перепрошую, – порушив мовчанку, – хтів би-м запитати лише одну дрібничку… Чи панна перед тим, як впустити клака, стягає майточки?
Боже мій, що сталося у цю хвилину! Панна Фрузя скрикнула і, заховавши обличчя в долоні, важко заридала:
– О, я нещасна! О, я бідолашна! З якими нікчемами зводить мене доля!
Вона впала на ліжко й, задриґавши ногами, оголила стегна настільки, що Бумблякевич з цікавістю відзначив – під шовковою сукнею не було жодної лашки, натомість раз у раз то з’являвся, то знову зникав рудий кудлатий квіт. Краса його настільки полонила увагу Бумблякевича, що він уже зовсім стратив над собою панування і, вловивши мент, вскочив покоївці межи ноги, накриваючи обома долонями чарівний квіт, наче метелика. Стегна її по обидва боки квіту раптом заспокоїлися і, здригнувшись ще кілька разів у коротких конвульсіях, заклякли непорушно.
Пальці Бумблякевича пестили потаємність її потаємности, розправляючи її пелюстливі пелюстки, розвиваючи стебливі стебла, обрамлені листливим листям, визволяючи серце рудого квіту, червоне серце рудого квіту, жадібне серце рудого квіту, а воно починає нервово битися попід рукою, битися спрагло йому під рукою… Заплющені Фрузині очі поринули у сутінь сором’язливости, а вуста її розквітлі шепочуть:
– Боже – яке дивне – яке незрівнянне відчуття – прошу пестіть мене – робіть що хочете зі мною – що хочете – що хочете…
– Добре – але прошу не розплющувати очі – я встидаюся – я дуже встидливий…
– Я не розплющу – ні – але робіть зі мною щось – робіть – нищіть мене – знущайтеся наді мною як вам лише заманеться – будьте брутальним як яґуар – розтопчіть моє єство – виверніть мене мов рукавичку – виссайте з мене кров…
У Бумблякевича очі лізли на лоба від таких слів.
– А що, чи не краще зі мною, як з клаком? – вишептав їй тремтячим голосом.
– О так – о так – клятий клак – більше ніколи не буду з
