кiмнатному свiтлi вiн виявився зовсiм юний: обтер рукавом розпашiле обличчя, дiловито вiдкинув край скатертини й заходився заповнювати документ. Бабуся натхненно розповiдала, як вона вийшла на балкон, а за її спиною захряснуло протягом дверi, мало скло не повилiтало.
– Язичок ручки потрапив у паз, лише з кiмнати можна було вiдчинити, – пояснив хлопець. – Давайте паспорт.
Бабуся хутко подрiботiла в сусiдню кiмнату.
Хлопець потягнувся до рацiї.
– Що там у тебе? – з хрипом та потрiскуванням озвався аппарат, з пiвцеглини завбiльшки.
– Василю Iвановичу, заповнюю протокол i виходжу.
– Давай, – прохрипiла рацiя.
– Вас спецiально цього вчать? – запитала я.
– Я скелелаз. А тут пiдробляю у вiльний вiд роботи час. – Тодi додав, нiяковiючи: – Нашi виклики платнi, сто п’ятдесят гривень. Бабуся грошi має?
– Я принесу, – пiдвелася сусiдка.
Коли вона повернулася, хлопець, зашарiвшись, пояснив: сто двадцять гривень – виклик, але довелося їхати з iншого району, а на бензин грошей не видають, тому сто п’ятдесят…
– Не знаю, де паспорт подiвся, – пожалiлася баба Шура.
Тремтячими руками вона повитягала на стiл вмiст потертої шкiряної торбинки без ручок – старi квитанцiї, з’єднанi канцелярською скрiпкою, посвiдчення почесного донора, профспiлковий квиток… Бабу Шуру за документами звали Серафима. Паспорта в торбинцi не було.
– Може, метрика пiдiйде? – баба Шура-Серафима простягнула нам жовтий прямокутник з поламаними кутиками.
– Яка метрика? – не зрозумiв хлопець.
– Свiдоцтво про народження, – допомогла сусiдка.
– Не пiдiйде. I посвiдчення донора не пiдiйде. Ми мусимо скласти протокол про проникнення в помешкання. Потрiбний документ iз пропискою.
– Ви хочете сказати, що баба Шура повинна довести, що вона не є квартирним злодiєм? – здивувалась я. – А якщо ми засвiдчимо, що бабуся тут живе?
Хлопець увiмкнув рацiю i двiчi покликав свого напарника по iменi та по батьковi. Рацiя мовчала.
– Давайте вашi паспорти, – самостiйно прийняв рiшення хлопець. Я пiшла додому, обдумуючи, який документ принести. Прописки ж у мене немає. Ситуацiя нiяк не могла наблизитися до розв’язки. Але до мого закордонного паспорта хлопець не дуже приглядався. Свою адресу я продиктувала. Це йому не сподобалося, однак вибору вiн не мав. Сусiдка виявилась єдиною людиною з нормальними документами. Пiсля того як ми поставили пiд протоколом свої пiдписи i вийшли у коридор, я нарештi запитала:
– Яке ваше iм’я?
– Марiя, – вiдповiла вона. – А ви, здається, Свєта?
– Нi, я Анна.
Ми усмiхнулись одна до одної. Якби не сьогоднiшнiй вечiр, я б так i не дiзналася iменi сусiдки i нiколи не впiзнала б її у натовпi.
У салонi екологiчних iнтер’єрiв справа залагодилась напрочуд швидко, навiть вiртуозно. Можливо, їм бракувало
