Царівна. Ольга Кобилянська

      – О, гордо, гордо! Він знає, що є гладкий хлопець.

      – Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджуєте добре, пані!

      – Ну, щодо того, то, може, й справді старі очі не довиджують добре. Але я чую, що надлісничий хоче, аби він покинув студії юридичні та й вступив на теологію. Воно й не було би зле, – філософувала стара. – Нехай вступить в стан божий і молиться за гріхи своїх родичів. Йому, правду сказавши, і нема іншої будучності; по нім видно на перший погляд, що він мішаної раси. Боженьку, боженьку! – зітхнула. – Які ж то не раз люди на світі бувають! І при порядних родичах виросте, і вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й розум утратить! – Тут і урвала вдовиця, зітхнувши протяжно, глибоко. Опісля поправила окуляри на носі, уста знизились в кутиках, і вона почала так скоро плести панчоху, що дроти лише мигтіли.

      Тітка підвела голову, погляд її спинився чомусь проникливо на мені.

      І до сьогоднішньої днини не можу я догадатися, що той погляд мав мені сказати.

      Пам’ятаю лише, що мої уста мимоволі затремтіли згірдливо й що я вийшла з кімнати. Переступаючи через поріг, повернула я ще раз голову за «доброю» вдовицею. її погляд стрітився з моїм. Глибокий, чигаючий погляд. В тій же таки самій хвилі опустила вона руки з панчохою на коліна, присунулася ближче до тітки – і я чула інстинктивно, що тепер почнеться обмова моєї особи…

      Я його вже два дні не бачила. А нині так хотіла його побачити!

      Надворі прегарна, ясна, зориста ніч, що своїм чарівним спокоєм викликає дивну тугу з усіх закутків серця; і саме перед моїм вікном завис місяць над горами, тими темними, мовчазними великанами, низько-низенько, що видиться: рукою би його досягнув.

      Орядина не дуже люблять дома.

      Мені здається, що я мала би йому багато що оповідати.

      Мене обняла нетерпеливість, туга; я сміюся сльозами, а плачу радістю… перенятим плачем!

      Чому це так? Боже мій, чому!

      Але я не чуюся нещасливою, як перше, о ні! Я щаслива!

      Я знаю, як він зветься. Він зветься – Василь.

      Василь! – це гарне ім’я.

      Ми ходили вчора з Леною за орудками[19] для тітки в місто, і нам лучилося бачити його. Чим ближче він до нас надходив, тим менше могла я говорити. Думки розліталися мені в голові, мішалися чомусь; а коли надійшов уже зовсім близько, то я замовкла цілком. Певна, що поздоровить нас, я підвела очі, і він справді нас поздоровив. Його погляд спинився на мені так… сама не знаю, як! Я відчула його так, як не відчула ще ніякого погляду досі.

      Він минав по моїй стороні, а мені навинулась думка, що він змінився в тій самій хвилі. Який же він гарний!