батьку. Твій новий сотник, колишній сотенний хорунжий у полковника Крутія. З нами от уже другий рік, а нещодавно допомагав Джеджалію в Кам'яному Затоні.
Хмельницький піднявся з-за столу і зробив крок назустріч Івану, Богун піднявся теж. Щиро потиснув простягнуту гетьманом руку.
– Чував про тебе, чоловіче. А тепер ось Бог дав нагоду побачитися. Ти, мовлять, цієї ночі ляхам спати не давав? – Хмельницький доброзичливо посміхнувся.
– Я, батьку, маю такий гріх, – посміхнувся у відповідь Богун.
– То не гріх, – Хмельницький повернувся до столу. – Ну, присядьмо. Хоч як часу не обмаль, хотів би з тобою, пане сотнику, кількома словами перемовитися.
– Слухаю, ваша ясновельможність, – Іван сів на лаву, виклавши піхви з шаблею на коліна.
– Дивно, що раніше Бог не дав нагоди з тобою зустрітися, – задумливо мовив Хмельницький. – Тут наш пан Данило багато хорошого про тебе оповідав, а йому маю віру, як самому собі. Каже він, що маєш ти, Богуне, палке серце і готовий покласти життя за Україну?
– На мить не завагаюсь! – твердо відповів Богун.
– Добре! А ще мовить, не любиш ти ляхів з часів Павлюка-Бута?
– Раніше, батьку, значно раніше.
– Дозволь же запитати в тебе: чому?
Богун звів на Хмельницького погляд палаючих очей:
– Коли до доброго господаря на подвір'я вдираються розбишаки, ламають двері, виводять зі стайні коня, а з хліва дійну корову, таких людей неможливо назвати сусідами, то є розбишаки! Коли з храму Божого знімають дзвони, а його віддають під корчму нечестивому жиду, це є не що інше, як святотатство, замислене слугами сатани! Коли стогін і плач здіймаються над нивами, котрі вже не належать хліборобу, ріками, де риба є власністю магната, лісами, де дичина його ж таки, а в гаях уже не вільно козаку коня попасти, тоді не може бути в серці нічого, окрім ненависті, а думки жадають лише помсти! А що я бачу навколо, батьку? Стогне Україна, благає захисту. Ось і відповідь на твоє запитання!
– Добра відповідь, пане сотнику! – вдарив долонею по столу Хмельницький. – Ох, добра! Доволі вони над нами познущалися! Доволі кров'ю козацькою майдани у Львові, Кракові та Варшаві поливали, головами зацного рицарства стіни своїх цитаделей увінчували. Слухай лишень! – і він, підхопившись, відшукав серед купи книг у кутку намету великий фоліант у темних пергаментних палітурках. Розкривши його за допомогою однієї з численних закладок, почав гаряче читати. – «Гетьман, обозний генеральний Сурмило, полковники: Недригайло, Боюн, Риндич були колесовані, і їм, переламавши щохвилинно руки і ноги, тягнули з них по колесу жили, доки вони не сконали. Полковники Гайдарівський, Бутрим, Запалій; обозні Кизим і Сучевський пробиті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на стовпи. Осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай; сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович і Ворожбит прибиті цвяхами до дошок, облитих смолою
