пхикнув:
– А більше нічого пан Домінік не волів би?! Ми йдемо з такою швидкістю, яка дозволяє нам утримувати рівняння в колонах і не перетворитися на військо, яке біжить. Передайте пану Заславському, нехай він не вдається до паніки і продовжує стримувати ворога. Скоро я зможу дати йому на допомогу частину сил із флангів.
За мить підскочив на баскому огирі гусарський хорунжий із затягнутими в леопардову шкуру грудьми, у блискучому від позолоти шоломі, з оголеним палашем у руці.
– Татари відступили від флангів, пане гетьмане, – сказав він, стримуючи коня.
– Я очікував цього, – стримано відповів Калиновський. – Шикуйте гусарію для відбиття можливого нападу ворога на ар'єргард.
– Слухаю, ваша милість! – хорунжий зник так само раптово, як і з'явився.
У поле зору пана Мартина потрапив Самійло Зарудний, який їхав поряд, демонстративно відмовившись від будь-якої зброї (крім палаша та пістолетів, простяг гетьманським охоронцям навіть короткий, турецької роботи ятаган).
– Що ви скажете, пане Зарудний? – крізь зуби кинув Калиновський. – А вони й не збираються залишати нас у спокої.
– Було б дивним, якби ми побачили протилежне, – знизав плечима поручник. – Хмельницький у розпачі. Він бачить, як з його рук випливає добра здобич, але нічим не може тому зарадити. Не дивно за таких умов, що він десятками посилає своїх лотрів на жерла гармат нашого ар'єргарду.
– Маю надію, це тимчасове явище.
– Не сумнівайтеся. Після виходу з улоговини нам буде ще легше боронитися в таборі. А через день вони, без сумніву, повернуть назад. Мури Богуслава, загін князя Ієремії і шляхетне посполите рушення будуть досить вагомими аргументами для прийняття такого рішення.
– Так, не сперечаюсь, – обдарував Калиновський поручника крижаною посмішкою, – щоправда, нам з вами, – польний гетьман зробив відчутний наголос на словах «з вами», – потрібно ще пережити цей час і дочекатися сакрального «через день».
– На все Божа воля, – посміхнувся у відповідь Зарудний.
Немов у відповідь на слова Калиновського, від передових підрозділів польського війська вдарили гармати. Їх було багато, більше десятка. Артилерія стріляла біглим вогнем, вкладаючи ядро за ядром у авангард війська – звідти почулись крики, стогін та виття поранених.
– На Бога, що це! – піднявся у стременах пан Мартин. – Герольде! Негайно дізнайтеся, що відбувається. – Його голос майже потонув у гуркоті кількох наступних вибухів гарматних куль.
Один з герольдів, піднявши древко із зображенням гетьманського герба Калини, кулею полетів наперед війська, аби виконати наказ гетьмана. Але він ще не встиг віддалитись бодай на півсотні кроків, коли був накритий вибухом розривної гранати і полетів з коня на землю. Поранена тварина, б'ючи копитами, перекинулась на свого вершника, придушивши його.
–
