style="font-size:15px;"> – Мова тут не може йти про впевненість. Але, ваша ясновельможність, шлях на Богу слав найбільш віддалений від козацького війська. Крім того, пускатися в Горохову Діброву без доброго провідника було б для них не менш небезпечним аніж для нас.
– А звідки в пана впевненість, що у Хмельницького немає саме такого доброго провідника? – скривив губи Бєгановський.
Зарудний зітхнув.
– Повторюю, панове: мова не йде про впевненість, мова йде лише про обрання найменш небезпечного виходу із становища, яке склалося. Горохова Діброва і є таким виходом.
– Це в разі, якщо слова поручника не вкладено йому в уста ким-небудь у ворожому таборі, наприклад Хмельницьким. Що скажете, пане Зарудний? – постукуючи кінчиками пальців по дошках столу, мовив Калиновський.
Поручник пополотнів. Різким рухом повернувся він до польного гетьмана і вхопився за руків'я палаша.
– Я хотів би, – напружено забринів його голос, – щоб пан Калиновський цієї ж миті вибачився переді мною, або я залишаю за собою право викликати його на поєдинок, користуючись усіма шляхетними правами, які мені належать! Я не подарую такої наруги будь-кому, включаючи й вас, пане Калиновський!
Мартин Калиновський одяг на шляхетне обличчя маску презирства і вже готовий був кинути щось образливе на адресу молодого православного шляхтича, як звик це робити завжди. І невідомо, чим би все закінчилось, якби не втрутився Потоцький.
– Припиніть, панове! – підвищив він голос. – Вам, пане Калиновський, давно пора б навчитися не кидати в обличчя лицарям таких обвинувачень, якщо у вас немає вагомих доказів вашої правоти. Отже, вони є у вас?
– Поки що жодних. Але всяке припущення повинно обговорюватись, коли мова йде про долю коронного війська.
– А ви, пане поручнику, – продовжив Потоцький, – не переймайтеся пустими словами. Тепер не час для поєдинків за власну честь, тепер час рятувати честь польського лицарства.
– Тільки це одне й керує моїми вчинками! – палко промовив Зарудний. – Клянуся своїм чесним іменем: ніколи не зраджу я інтересів своєї батьківщини! Так, я готовий провести військо там, де нас не знайде жодна чата Хмельницького. Якщо ж шановне панство не довіряє мені… – поручник швидким рухом зняв з пояса піхви з палашем і з гуркотом кинув їх на стіл перед Мартином Калиновським. – Ось моя відповідь, мостивий пане. Можете в такому випадку стяти мою голову моїм власним мечем!
На кілька хвилин затяглася мовчанка.
– Добре, пане Самійло, – порушив її нарешті Потоцький. – Чи не могли б ви детальніше розповісти про вашу задумку щодо Богуславського шляху…
Ніч над зяючими кострищами, у які перетворився сплюндрований коронним військом Корсунь, запанувала безмовно, урочисто, немов вкриваючи погребальним саваном ще вчора багатолюдне місто. Обставлений возами табір польського війська спав, не переймаючись подіями наступного дня. Жовнір не повинен думати про майбутнє, адже він спочатку повинен пережити
