щось шепотів, нахилившись до неї, мало не лоскочучи рожеву щічку гострим, закрученим вгору вусом.
– Паноньцю, потіште панянку свіжою гортензією!
На площі вирував фестиваль, тут усі були у костюмах. Міжнародний фестиваль, кіно чи театральний. Лунали різні мови – польська, німецька, українська… Пан у темно-синьому котелку з високою тулією та муаровою стрічкою стояв, піднісши вгору ціпок, вітав когось на хіднику. Це був гід, очевидно, що гід, він так кликав свою туристичну групу, вів екскурсію у вигадливому вбранні за модою початку двадцятого століття. Кожен другий чоловік на площі мав вуса, штучні, наклеєні. Майже усі були вбрані у білі сорочки з довгим рукавом, у камізельки та маринарки. Дехто у самих камізельках, але майже усі у краватках, з кишеньковими годинниками на ланцюжках. На головах – канотьє, котелки, капелюхи і кепки… Усі походжали повільно, ніхто не квапився, позираючи на молодих жінок, що пострілювали очима з-під вигадливих капелюшків. Коли бачили знайомих, зупинялися поромансувати, для свого задоволення, до стриманої радості чарівних пань.
Марко зупинився, роздивляючись на людей, немов героїв ретрофільму, розглядаючи будинки, і щойно після реставрації, і старі-обдерті з обсипаним тиньком. Чекав, що зараз почує з притиском: «Шановний! А ви тут що робите? Хто пустив стороннього на знімальний майданчик?!.» Проте на нього не звертали уваги, й він скинув із себе заціпеніння, рушив спроквола, аби не стояти, за двома чоловіками, упіймавши завершення репліки: «…Полтва, пане Бриль…»
Цікавість вела за собою. Почувався у цілковитій безпеці, його очі фіксували деталі, перестрибували з ліхтарів на балкони, з квітів на підвіконнях на квіти у петлицях та на капелюхах. Увага перемикалася на загальну панораму й поверталася до дрібниць. Хтось тут насправді усе це знімав, працював із розмахом, не заощаджував на костюмах та реквізиті. Де ж ховалася камера? Жодних ознак її присутності.
Під невисокими деревами ті двоє чоловіків прямували вздовж ратуші, помахуючи ціпками, наближалися до новесенької кутової будівлі на розі, там дві вулиці вливалися у площу під прямим кутом. Обійшли жінок у капелюхах із розлогими крисами, з парасольками у руках; доглядальницю з дітьми, хлопчиком у матросці та коротких штанцятах, дівчинкою з накрученими локонами, у ляльковій сукні.
Стишені голоси попереду то робилися виразнішими, то губилися у сторонньому шумі. Марко дослухався до тих двох, що поспішали на будівництво колектора. «Перекриття та засклепіння Полтви вимагає…» – і далі щось нерозбірливе бурмотів один. «Особливо на другому етапі», – долинало від його співрозмовника… Перший, говіркий, щоразу поважно повторював «пане інжінєр» або «пане Бриль». Другий обмежувався лаконічними «так» чи «ні». Два ціпки злагоджено вибивали ритм по бруківці.
Біля кутового фонтану згортали торгівлю. Тут щойно вирував ринок, міщухи купували городину, молоко та сир, а тепер продавці згортали ятки, збирали свій крам, звільняючи місце для прогулянок.
