талон, рекламний флаєр і складений папір. Це була записка, він розгорнув її, безтямно втупився у літери та цифри. Незнайомим почерком там було написано: Війна 2014 .
Марко лише в першу секунду здивувався, а тоді майже одразу й згадав ту дивну пригоду у Львові, той чудернацький, надто реалістичний сон, бо так йому було краще й безпечніше – пам’ятати, як сон, ту фантасмагорію, кінець усіх часів, накладання епох одна на другу, зсув, віддзеркалення та повтор. А тепер він тримав на долоні записку від тої дівчини – бо від кого ж? – від тої дівчини у капелюшку з живими квітами. Дівчини з минулого і з майбутнього водночас. Вона намагалася його попередити про події, що насувалися. Але що б він міг зробити, якби вчасно знайшов цей папірець? Як міг вплинути на майбутнє? Кого попередити?
Йому залишалося тепер звикнути до свого теперішнього життя. А те, що з ним сталося на Сході, що він бачив і чув, було часом таким неймовірним, таким нереальним, що іноді видавалося: вихід один – замкнути його у далекій внутрішній кімнаті й загубити ключі. Невинний жарт. Ось як виглядала тепер та вистава, що влаштував йому Львів у липні позаминулого року. Як наче бачиш у вікні сонячний день, жодної хмарки на небі, виходиш впевнений, що так воно і є, – й потрапляєш під зливу. І думаєш, відчуваючи холодні струмені на обличчі, злизуючи їх язиком і заплющивши очі: це ж усе насправді? Вода ж не може бути несправжньою, вона або є, або її немає.
Наталія Гурницька
Передчуття
Вона прокинулася від того, що сонце надто сміливо зазирнуло у розчинене в прохолоду ранку вікно її помешкання на Валовій [1]. У напівсні усміхнулася відчуттю лагідного тепла сонячних променів на своїй щоці, тоді глибше вдихнула прохолодне після нічної літньої зливи повітря і зручніше влаштувалася поміж подушок та підверненої під себе ковдри. Сьогодні не мусила поспішати та зістрибувати з ліжка як навіжена. Нарешті могла дозволити собі розкіш неквапного пробудження, спокійного ранку і напівлінивого плину часу. Любила такі рідкісні хвилини спокою, коли не мусила бігти у нагальних справах, не треба було прокидатися від різкого дзвінка будильника, метушливо бігати помешканням, на ходу намагаючись поснідати, зібрати дитину в садочок, попити кави, намалюватися, вдягнутися самій і одночасно відповісти на дзвінки, які почергово діставали її то з міського, то з мобільного телефону. Вже й не пам’ятала, коли востаннє траплялася у її житті нагода так неквапно та спокійно провести ранок, як сьогодні. Напевно, ще позаминулого року, коли у мами теж випала відпустка влітку і вона забрала Ромчика до себе на цілих три тижні. Саме тоді Леся змогла нарешті зробити ремонт у їхньому з сином трикімнатному помешканні на піддашші австрійської кам’яниці в самому центрі Львова. Отримала це помешкання у спадок від бабці. Та прожила тут понад шістдесят років, а переселилася сюди разом із батьками ще у далекі довоєнні роки. Саме тоді, коли Львів окупували совєти і залишатися в гарному та просторому помешканні на вулиці Пеовяків [2] було не
Валова – вулиця в Галицькому районі Львова. Середмістя.
Вулиця Пеовяків – теперішня вулиця Гвардійська.
