ні, не син; стривай лишень.От умерла й мати,
Ти й зостався; а я й кажу
Покойній Марині,
Таки жінці: „А знаєш що!
Возьмім за дитину“, —
Тебе б то це. „Добре“, – каже.
От ми й спарували
Вас з Яриною докупи…
А тепер осталось —
Ось бачиш що? ти на порі,
І Ярина спіє…
Треба буде людей питать!
Та що-небудь діять!
Як ти скажеш?» – «Я не знаю,
Бо я думав теє…»
«Що Ярина сестра твоя?
А воно не теє…
Воно просто, як любитесь,
То й жінкою буде.
Та перш ось що! треба буде
І на чужі люди
Подивитись, як живуть:
Чи орють,
Чи не на ораному сіють
І просто жнуть,
І немолоченеє віють,
Та як і мелють, і їдять —
Все треба знать.
Та от як, брате: треба в люди
На год, на два піти
У наймити;
Тойді й побачимо, що буде.
Бо хто не вміє заробить,
То той не вмітиме й пожить.
А ти як думаєш, небоже?
А коли хочеш, сину, знать,
Де лучче лихом торговать,
Іди ти в Січ; як Бог поможе,
Там наїсися всіх хлібів.
А я їх їв.
І досі нудно, як згадаю!..
Коли заробиш, принесеш,
А не заробиш, поживеш —
Моє добре; та звичáю
Козацького наберешся,
Та побачиш світа, —
Не такого, як у Братстві,
А живі мисліте
На синьому прочитаєш;
Та по-молодечій
Будеш богу молитися,
А не по-чернечій
Харамаркать. Отак, сину.
Помолимось Богу
Та сивого осідлаєм —
І гайда в дорогу!
Ходім, лишень, полудновать.
Що ти там, Ярино,
Змайструвала?» – «Уже, тату».
«Отаке-то, сину!»
Ні їсться, ні п’ється, і серце не б’ється,
І очі не бачать, не чуть голови,
Неначе немає, ніби неживий,
Замість шматка хліба за кухоль береться;
Дивиться Ярина та нишком сміється:
«Що це йому стало? ні їсти, ні пить,
Нічого не хоче! чи не занедужав?
Братику Степане! що в тебе болить?» —
Очима спитала. Старому байдуже,
Нібито й не бачить. «Чи жать, чи не жать,
А сіяти треба, – старий розмовляє,
Нібито до себе. – Анумо вставать.
Може, до вечерні ще пошкандибаю.
А ти, Степане, ляжеш спать,
Бо завтра рано треба встать
Та коня сідлать».
«Степаночку, голубчику!
Чого-бо ти плачеш?
Усміхнися-бо до мене.
Хіба ти не бачиш,
Що я плачу!.. Розсердився
Бог знає на кого
Та й зо мною не говорить.
Заплачу, єй-богу,
Та й утечу… ось побачиш.
Скажи-бо, Степане!
Може, справді нездужаєш?
Я зілля достану,
Я побіжу за бабою —
Може, це з пристріту?»
«Ні, Ярино, моє серце,
Рожевий мій квіте!
Я
