ця місцина, мабуть, перезнятаз гравюр старих: майдан, місток, ріка…
Спинялася на мить юрба людська:
я полоненого веду солдата.
Ось дітлахи – немовби потерчата,
а ось рибалка – на грудях луска,
а ось – жебрак, та схована рука:
його шарманка не для супостата…
Прощаючись, віддав солдатик честь -
від Сакса-співака щось в ньому єсть,
та не співав чомусь під час роботи.
Мабуть, лиш рік тому призвався він -
з резерву чоботар, боєць піхоти:
летить, як лист, за вітром навздогін…
Себе знайшов я в юрмищі солдат.
В запльованій, прокуреній казармі
чув вперше голос музи за півдарма:
в сонеті всі слова послав назад.
Не побоявшись пострілів гармат,
пройшла та муза тил ворожих армій.
Від сліз лиш очі збільшились стократ -
були великі та безмежно гарні…
Я ж був таким, як бачила вві сні
ти, Ліна. Так ти сон свій описала,
що деякі слова зітер вустами.
«Ти моряком привидівся мені.
Зійшов на наш причал, а я стрічала…
Ти, знаю, флотське любиш до знестями…»
ІСПАНІЯ
Хуан БАСКАН
Життям приніс я радощі кому?
Хто пам’ятає друга-нелюдима?
Бреду життям з роками за плечима,
від сонечка ховаючись в пітьму.
А заховавшись, спокій де візьму?
Як тільки ніч – вже думка невтомима.
І не рятує від людей ця схима,
й самому важко…Знає Бог, чому…
Можливо, що споганив власну долю:
у вічі їй дививсь, немовби тать.
І рветься дух, щоб збавитись від болю,
але не шле Всевишній благодать:
щоб щось змінити, треба мати волю -
Любов і Щастя на шляху стоять!…
Душа у жмурки грається зі мною,
а розум бачить, що пошився в дурні,
але, страшко, не стане на котурни:
за щастя він не бідкався з ціною.
Обходжу будь-кого я стороною,
щоб не заводити дебати бурні.
Не завше супротивники культурні,
та їхню ницість поясняв нудьгою…
Думки німі під тяжкістю такою,
мені ж здалось: живу в часи блаженні,
якщо на мить страждання заспокою.
Щоб зберегти всі знахідки щоденні,
стискаю їх я владною рукою,
та тільки пустоту відчую в жмені…
Гарсіласо де ла ВЕГА
Мов карб, у серці погляд ваш, сеньйоро,
та, хоч цей погляд славити я рад,
сонета красномовніший стократ
цей карб очей, дар Неба для актора.
Очей сонети – гнів чи непокора?
Таким, як я, немає в них пощад.
Та дане слово не візьму назад:
я
